Ми – пречудові політологи та фахові законотворці. Ми - компетентні командири геть усіх видів військ (принаймні вже точно компетентніші за тих, хто прямо зараз віддає накази бійцям АТО). Ми – кращі топ-менеджери країни. Так-так, усі ми (скільки нас там мільйонів?). От тільки біда, всі ці наші повноваження анульовуються вже при виході з-за кухонного столу чи комп’ютера.
Власне, повноваження ці, задля каламбуру, можна назвати «самопроголошеними». Ага, так же – як епатажні «ЛНР» чи «ДНР». І епатажу в нас, вже перепрошую, точно не менше.
Ми можемо засоромитись привітатися із сусідом по площадці, а при думці про тісніші словесні контакти про себе перелякано мовимо: «… і позбав нас від лукавого!». Проте ми ж, запльовуючи і без того запльований телевізор, вестимемо палкі дискусії із гостями, для прикладу, Савіка Шустрого (примітка редактору: не правте прізвища і не правте примітки «щоб не правили прізвище»).
Ми знаємо, що порадити комусь. Ми впевнені, що за «того-то» «те-то» зробимо краще. Ми – такі собі всезнайки і впевнені, що навколо нас – одні, логічно, незнайки. А що на ділі? Анічогісінько на ділі!
Ми не припиняємо приміряти на собі чужі шкури – будь-то з цікавості, задля розваги чи для власної вигоди. Ми продовжуємо давати поради. Або, ще відчайдушніше, віддавати накази. А ще відчайдушніше – «самопроголошені». І як боїмося взятися голіруч за розпечений шмат металу, так і боїмося взятися за вирішення собою ж власних справ.
