Наші школи

Якщо про тернопільські школи, то спочатку у моєму переліку, звісно, двадцять дев’ята. Бо її закінчував син. Даруйте за суб’єктивність, але, може, там ще й досі є панелі, які я власноруч лакував разом ще з кількома батьками… Але двадцять дев’ята рідко потрапляє на очі. Як і десята, де син починав. Частіше двадцять восьма й одинадцята, бо «по маршруту», з якими також дещо пов’язано, бо саме ці школи були базовими на моїх округах, коли ще був депутатом… Та все ж, чомусь найбільше емоцій останнім часом викликає школа номер шість. І тому, що також «по маршруту», якщо на роботу, то зліва, а з роботи – справа, і часом кілька разів на день. А ще там вчилися двоє моїх племінників Павло та Іван, а зараз вчиться похресник – Денисик. Кілька разів у шостій мав зустрічі із школярами, а ще, знову ж таки, давно знаю директора. Втім, Олександра Остапчука важко не знати, коли довго живеш в Тернополі, і коли все вже давно переплелося – що було, і що є, і що буде. І цього разу, коли тільки зайшов, ще з порогу його голос з динаміка: «Дітки, вже починається урок…» Бо саме так у шостій, як більше ніде. І в цей момент  подумалося, що треба настільки любити дітей і свою роботу, щоб бути одночасно і директором, і другом для всіх своїх вихованців, щоб разом з учнями ставати «ірокезом» і написати книжку про колег-вчителів… Нещодавно мав нагоду відвідати кілька наших шкіл і знову поринути в атмосферу шкільного життя, і в якийсь момент навіть зловив себе на думці, що й Україну ми маємо завдяки вчителям.