Нещодавно один столичний служитель Феміди не став розмінюватися на дрібниці й заправив за свої дії «згідно з законом і внутрішнім переконанням» не багато, не мало – 150 тисяч «вічно зелених». З цілою купою банкнот, «законсервованих» у скляній банці, він і був схоплений правоохоронцями. Про це повідомили служби новин багатьох телеканалів.
Але якщо якийсь важкохворий ідеаліст на радощах сплеснув руками й вигукнув: «Ну, нарешті! Справедливість восторжествувала! «Юриста завзятий», який прослизнув крізь сито люстрації, отримає своє!», то йому можна порадити: а) розслабитися; б) різко вдихнути; в) повільно видихнути. А потім пригадати, чим закінчувалися всі попередні гучні затримування хапуг і користолюбців.
Ці спогади навряд чи додадуть віри в торжество рідного українського правосуддя. Найперше: закон не дозволяє затримати захищеного недоторканністю підозрюваного без згоди Верховної Ради. Черговому спійманому на гарячому хабарникові ніби дається сигнал: «Ноги в руки і – втікай!». Важко відмовитися від думки, що між високопоставленими розкрадачами та корупціонерами і тими, хто начебто має боротися з ними, існує негласна угода: ми вас затримуємо, зчиняємо належний пропагандистський галас, щоб замилити очі довірливим «лохам», а ви тим часом активуйте «броню» своєї недоторканності, «напружте» своїх спритних адвокатів, трохи «прополіть» громадську думку і – bon voyage! Або ж - gl?ckliche Reise! Словом, щасливої дороги! Генпрокурор, звичайно, обурено блискатиме скельцями окулярів і нарікатиме на недосконале законодавство, яке не дає змоги вас затримати, та ви ж розумієте, що це – правила гри. І серйозні люди у Верховній Раді та на Банковій теж розуміють…
Подібний «кодекс взаємовідносин», мабуть, таки існує. Інакше важко пояснити «режим найбільшого сприяння», який створюється для захищених недоторканністю сановних спритників, увесь переляк котрих обмежується оголошенням підозри про скоєння злочину і постановою про обшук.
…Цікаво, як почуваються отакі судді та інші з їхнього кола (чи кодла?) у файному місті Тернополі – цьому своєрідному заповіднику неполоханих звірів, де все тихо-мирно, де звинувачення у тяжких злочинах «не прилипають» до підозрюваних точнісінько як підсмажена яєчня – до тефлонової пательні, де навчилися безболісно переживати страшні (дуже страшні!) вітри, що дмуть з Києва. Переживати і далі робити свої справи, як і належить солідним діловим людям. Робити спільну справу – це головне. Як там буде «спільна справа» італійською? Здається, cosa nostra?
