З війни

 Коли вже їхали з війни додому, то хотілося якомога швидше. Але швидко вийшло тільки до Покровська, друг Русий нашим ротним бусом підкинув. А далі — у касі нема квитків. І як уже не просили провідниць, обійшовши всі вагони поїзда “Покровськ — Дніпро” у відповідь лише холодне: “Нєт, нє положено” — хоч ти застрелься. Втім стрілятися ніхто не збирався. Якщо вже там, в авдіївській промці куля минула і осколок теж, то що вже тепер. Та й не було з чого, бо ж всю зброю здали, як і належить по всій формі, хоча патрулі з нацгвардійців ще й на вокзалі підходили, шукали патрони. Борода, Сєвєр і Хотин мусили все викладали з рюкзаків та сумок, бо їхали у військових куртках, а ми з Ушатим вже встигли передягнутися в цивільне, то нас минуло. Хоча обвітрені обличчя й бороди і в нас видавали добровольців... Хлопці розгублені й втомлені, всі з нічного чергування, то ще й невиспані, бо тієї ночі сєпари не давали спати. То на позиціях вони герої, а тут, на вокзалі, ходять один за одним, лише переносять рюкзаки з місця на місце. Хоч штурмом бери той поїзд! Довелося нам з Бородою брати ініціативу в свої руки, все ж міські жителі. Зупинили таксуна, запитали скільки на автовокзал, бо ж і з грішми не так, щоб і густо, добровольці, словом, все за свої. Якось домовилися, якось втиснулися всі п’ятеро і таки встигли на маршрутку, і пізно ввечері таки дісталися Дніпра. А там знову все спочатку, знову нема квитків, втім провідники вже добріші. Один з плацкартного навіть поклав мене в своє купе, ну і здер, звісно, як за купе.