"Мамі довелось приїжджати в Київ, щоб забрати мене з Майдану"

Коли ти вперше побувала на майдані?

Як ми усі пам’ятаємо, починалося протистояння досить таки давно. У Києві відбулася акція «2 вересня - Євронаступ на бездіяльність політиків!», в якій взяли участь близько тисячі прихильників євроінтеграції з різних частин України. Серед них – члени МНК. Ми висловлювали думку про те, що бажаємо мати європейське майбутнє. Також нам вдалося з великими зусиллями зібрати 1 мільйон підписів, які ми передали у Верховну Раду якраз у той час, коли українці вшановували пам'ять загиблих під час голодомору 1932-33-іх років. Після цього люди почали активніше підтримувати євроінтеграційний курс. Поступово у містах України збирались майдани. Надзвичайно приємно було прийти на Хрещатик і побачити силу-силенну студентів, об’єднаних однією думкою. Саме це для мене фактично і було першим майданом.

Що ти переживала, коли почалися перші радикальні події? Чи довелося зіткнутися з беркутівцями?

Мені завжди щастило бути присутньою в найпікантніші моменти. За тиждень до першого розгону майдану я приїхала у Київ. Нам стало відомо, що президент не збирається іти на угоду з ЄС. Я працювала волонтером. День за днем минали спокійно, все було як зазвичай. Продовжувалися мітинги. Тоді вже в ніч на суботу 30 листопада почали підходити беркутівці. Це був перший раз, коли напряму зіткнулися з ними. О дванадцятій годині вони почали збиратися. Минала година за годиною, але нічого не відбувалося. Ніхто не міг зрозуміти, що має статися, бо вони час від часу переходили з одного місця на інше. Напевно, своєю передислокацією хотіли залякати людей. Та ми справді були готові до оборони, підготували план дій, відвели дівчат у безпечне місце. Близько третьої почали оточувати майдан, перекрили всі вулиці. Проте дій ніяких ще не було. На четверту годину у мене був білет на поїзд додому. Я вирішила поїхати, адже все ще було спокійно. Мати зі сльозами на очах зустріла мене: «Боже, як добре, що ти вернулася!» Тоді я зрозуміла, що ця ніч минула не безслідно. Одразу стало страшно, там залишилося багато моїх друзів, я відчула провину…

Де ти ночувала?

Оскільки я належу до МНК, я ніколи не переживала, що не буде, де спати. Я знала, куди я їду. Якби не ця організація, напевне б і не пережила стільки. Ми керували чотирнадцятою сотнею майдану. Це одна із сотень мобільного реагування.

Тобі доводилося надавати першу медичну допомогу постраждалим?

Ні, медикам не допомагала, бо не була у Києві в кривавий час.  Але думаю, справилась би. Недарма ж ми у школі проходимо курс захисту Вітчизни. Часто мені доводилося надавати допомогу людям, яким ставало погано у натовпі.

А як щодо батьків? Вони не були проти твоїх прагнень ?

Звісно, вони страшенно переживають за мене. У нашій сім'ї завжди в пошані був патріотизм. Коли були лише мітинги, вони без заперечень відпускали мене. Коли ж пролилася кров, то дозволяли поїхати лише на день-два. Мушу зізнатися, я навіть двічі тікала з дому. Я просто не могла інакше поїхати. Бувало мама телефонувала, питала, де я, моя відповідь була такою: «Мамо, пробач, але я повинна залишитися ще на пару днів». Траплялося, що батьки ставали перед дверима і не давали мені піти нікуди. Одного разу мама сама приїхала по мене в Київ.

Ти знала особисто хлопців з Небесної сотні?

Я була знайома з хлопцем із Збаража, з Устимом Голоднюком. Важко переосмислити його смерть, бо раніше загибель не підходила так близько.

На даний момент ти їздиш у столицю? Підтримуєш зв’язки з тими, хто там досі перебуває?

Ні, зараз я перебуваю у Тернополі. Останнім часом все трохи затихло, тому немає потреби. Поки є можливість – вчуся.  А от з київськими майданівцями зв'язок тримаю постійний.

Як думаєш, Майдан був справді потрібен нашій державі?

Це було неймовірно важливо тому, що цю революцію почало не старше покоління, а студенти. Люди віку моїх батьків підтримали нас вже пізніше. Те, що це був не просто грім серед ясного неба, це все одно що сніг в Африці. Ми змогли нагадати всьому світу, що ми є! Нехай Росія пам’ятає, нас так просто не подолати!

А як щодо школи? Ти ж випускниця… У тебе виходило поєднати навчання з патріотичністю?

Це виходило само собою. Трохи не пощастило, що я саме в 11 класі. Школа – це одна з причин, які змушували повернутися в Тернопіль..

Ти висока і симпатична дівчина, ти брала участь в показах мод.  Займатимешся цим у майбутньому?

Для мене це перспективно. Я отримувала пропозиції поїхати за кордон, адже в  межах України важко розвиватися у цьому напрямку. З рідного міста найближчим часом їхати не збираюся, буду вчитися у нашому медичному університеті.

Щось змінилося в твоєму житті з розвитком протистоянь українців?

Раніше я досить-таки критично ставилася до російської мови. Я вважала: «Якщо ти патріот, націоналіст, ти повинен знати українську». Цікаво було познайомитися з російськомовними людьми, які підтримували ті ідеї, що і я. Чесно, моє ставлення до них абсолютно змінилося. Я зрозуміла, на сході України в них навіть і не було як такої можливості вивчати мову. Приємно, коли через якийсь проміжок часу вони теж старалися говорити українською.

Для мене зовсім по-іншому почав звучати наш гімн. Завжди він мав у собі піднесений настрій, але геть інше, коли його співають тисячі людей в той час, як несуть загиблих. Страшно заглянути в очі старших чоловіків, яким за сорок. І ніколи би не повірив, що вони можуть плакати. Тепер, щопонеділка повторюю гімн, і ця картина завжди переді мною. Адже юнаки справді «поклали душу і тіло за нашу свободу».