Десь о такій порі, як оце зараз, я любив сидіти на старезному дідовому бамбетлі. Мені було років з 10-ть. Бамбетлю – десь під 100. Ну, принаймні мені так думалось у свої 10-ть. Отже, сидів я на бамбетлі, теліпав ногами та чекав, поки нарешті почнеться зима. Та вона усе не починалася. І так – щоразу, коли я того хотів. Мене це не дуже бісило, але ногами починав ще дужче теліпати. Тому мене заспокоювали.
Робилося це, як я тепер уже розумію, «педагогічно правильно». Тобто ніяких, умовно кажучи, гамірних сорочок на мені не приміряли. Моїм антидепресантом був «німецький бутерброд». А ще – дідові історії. Розповідав він про усе на світі, та в підсумку були лише УПА, січові стрільці, криївки та «красні» у селі. І це воістину вгамовувало. Я слухав, пожовуючи свого бутерброда. До речі, історія була навіть про нього – про кусень домашнього хліба з п’єцу, домашнього зталяпаного масла та домашнього яблучного варення, що нагадувало бурштин.
Усе було, згідно байки, якось приблизно так: дім моєї прабабці за війни окупували німецькі війська. Там поселилися, відповідно, німці. Вони, природно, їли, як це притаманно усім людям. Про сосиски з пивом - нічого не скажу, бо не в курсі. А ось про хліб з маслом та мармулядов поверха – то є так, то було традиційно у німецьких «квартирантів».
Або ось уривок іншої історії. Хорошої такої історії:
- Хлопці потрапили у засідку, коли красні дійшли майже до самої криївки, - серйозно, ніби для тебелачення, розповідає дідо. - Хлопці не встигли там сховатися, тому-ємс хто аби де заліг – за кущем, дервом, в листі опалому. Красні стали довкола вишукувати сліди. Вже збиралися іти звідтіля-ємс. Тутички один НКВДист молоденький зашпортався. Дивиться, а то - шляк би його трафив - чобіт бандеровця. Тогди молоденький обізвався тому ціхо так: «Заховай ту свою ногу, дурню ти!». І пішов далі в глиб лісу…
