Вистава українського класичного драматичного театру “Гайдамаки ХХІ століття” здійснила свій дебют у Тернополі. Фестиваль “Тернопільські театральні вечори. Дебют -2014” став знаковою подією у історії даного театру, адже саме тут відбувся їхній перший вихід на професійну сцену.
Опісля завершення ВУЗу (основою трупи є випускники Київського національного університету культури і мистецтв), за ініціативи колишніх студентів і підтримки педагога Нінель Биченко, фактично з нічого, виріс новий театр Києва — “Гайдамаки ХХІ століття”. Це стало полем творчості для молодих акторів, котрі не ховаються за спинами старших колег, а є рушійною силою театру.
Особливо це стосується Олександра Охніцького, котрий на сьогодні робить свої перші кроки у режисурі. Власне, у рамках тернопільського мистецького з'їзду, відбувся показ його вистави “Гайдамаки”, за поемою Т. Г. Шевченка. Основою вистави послугувала інсценізація “Гайдамаків” Лесем Курбасом, проте, від почерку реформатора театру тут залишилось лише ім'я.
Виставу О. Охніцького взагалі важко назвати виставою. Це, радше, неструктурована нарізка сцен, в яких було важко прослідкувати основну сюжетну лінію. Дії акторів на сцені були не вмотивовані, був абсолютно не зрозумілий любовний мотив Яреми до Оксани, у виставі не прослідковувався логічний розвиток їхніх відносин. Теж саме стосується лінії Івана Гонти та його дітей. Дана сцена з'являється нізвідки і чомусь закінчується вбивством. Про мотив ми дізнаємось лише з уст героя, але напередодні не зустрічається жодного натяку на це. Ще одним запитанням є мотивація помсти єврея батьку Оксани. Чому він вирішує звести наклеп на нього та підло видає Титаря польським загарбникам? Власне те, що відбувалось на сцені не підпорядковувалося логічному поясненню та структуруванню. Тому і викликало суб'єктивне негативне враження про побачене.
Вистава “Гайдамаки” складалася з VIIІ картин, кожна з яких обрамлена назвою. Проте, через надмірне скорочення тексту, складалось враження, що це не вистава, а лише конспект до неї. До того ж, інтерпретація тексту даним театром була надто заангажованою та однобокою. Тут поляки були зображені як бридкі мужлани, котрі тільки те і роблять, що загарбують, руйнують та пиячать. Таке бачення персонажів є дуже поверхневим і шаблонним, що зайвий раз змушує задуматись про професійність режисера та його підходу до реалізації постави.
Основним принципом вистави була відмова від традиційних костюмів і декорацій. Проте, обираючи такі умови гри, потрібно зважати на свої можливості. Відсутність сценографії та костюмів повністю “оголює” актора та робить акцент на його майстерності. Актори губились на підмостках, існували скуто та не виразно. Звісно окрім масових сцен, котрі заповнювали весь сценічний простір, але вирізнялись своєю не професійністю та анти-ансамблевістю. Актори масових сцен забували про те, що вони теж існують на сцені і під час гри займались сторонніми речима. Теж саме стосується і костюмів — актори були одягнені у чорні трико, де яскраво підкреслювались недоліки тілесних форм акторів, що виглядало дуже не естетично.
Олександр Охніцький був не лише режисером даної вистави, а й, безпосередньо, задіяним як актор у постановці. Він був Читцем. Проте, таке рішення, окрім егоїзму, нічим не вмотивоване, адже в О. Охніцього не має добре поставленого голосу та присутній дефект мови.
Акторська техніка була пронизана штампати, зокрема, метод відкритих обіймів, який є зразком закостенілої техніки класицистичного театру. Зазвичай цим часто зловживав Микола Граневич (Ярема). Актор виходив на авансцену і декламував текст з патетичними рухами. Складалось враження, що ти знаходишся на зпопсованому безкоштовному концерті. Також у виставі була монотонність використання одних і тих же прийомів (поляки-загарбники, що не в кожній сцені, били поясами-батогами об землю).
Щодо невербальних засобів виразності, то і тут акторів спіткала невдача. Танцювальні номери були примітивними і не доцільними, зокрема граційний танець, ледь не балерин, завойовників. Теж саме стосується і вокалу. Фактично у фіналі актори виконують пісню акапельно, без музичного супроводу, що підкреслює недоліки їхніх вокальних даних.
Хотілось би побажати режисеру Олександру Охніцьокому та акторам театру “Гайдамаки-ХХІ століття” більш вдалих робіт та професійного підходу для їхньої реалізації.
