У Тернополі ніхто не знає, звідки сходить сонце, але усі знають де воно заходить.
Сонце зникає над ставом, зафарбовуючи небо і воду у дивовижну палітру кольорів та відтінків. Іноді я думаю, що єдина функція та сенс існування тернопільського ставу – ефектно підсвічувати захід сонця і з цим завданням він справляється на відмінно. Щось на кшталт круглого сріблястого рефлектора, який тримають у фотостудіях поруч моделей, щоб відбивати направлене світло і підсвічувати їх рівномірно з усіх боків. Так і Тернопіль тримає рефлектор свого ставу, аби ефектно підсвічувати усьому світу захід сонця.
Іноді взимку, коли сонце на довгі дні зникає за хмарами – люди виходять на лід, сверлять круглі лунки у ставковому льоду і годинами сидять над ними, видивляючись сонце у темній воді.
Тернопільські влітку ходять до ставу спостерігати захід сонця наче герої роману «Ресторан на краю Всесвіту». І коли вистава щовечора завершується – бредуть по домівках у часі, що несподівано закінчився і перестав існувати. Бо подібно Японії, країні сонця, що сходить, Тернопіль – місто сонця, що заходить. День на планеті починається десь поміж островів у Японському морі і завершується за лісом в Кутківцях. Відправляючи спати усіх землян, а найостаннішими – тернополян.
Мешканців міста, в якому заходить сонце.
