Сплю я, і мені сниться. Потрапила десь закордон. Не маю ні паспорта, ні гроша. Але, думаю, ніфіга. Країна багата, тепла — посплю на землі, помиюсь у фонтані, їсти випрошу. Якось переб'юсь — хіба я так далеко їхала, щоб ото працювати у них. Багаті, як за мірками українськими, от хай зі мною і діляться. Перший день — дали грошей, другий - їжу, а на третій — нах***р послали. Ну, там щось на смітнику знайшла, далі — з магазину стирила. Спала у парку, там же потреби справляла, а згодом нірку собі викопала. Ну, якби і противно, але що поробиш — життя змусило. І їсти хочеться, а дарами зі смітників довго ситим не будеш. Бачу, діти до нірки підійшли, морозиво їдять, заглядають. Вилажу і кажу — дайте трохи грошей, бо така біда, така біда. Діти перелякались, втікають, а я їм навздогін — та будьте ви копнуті! Бо ж у мене може бути психологічна травма, чого це від мене шарахатись? І попустила бляшанкою з-під пива. А за п'ять хвилин мене — тидиш! по спині ломакою, за патли — і у відділок. Сидять, папери пишуть, а я шо — а що я? Я що не знаю, чого вони мене сюди притащили? Що я такого зробила? Що їм парку шкода? Взялись за мене, бо я — біла і українка! Приїду додому і поскаржусь на дискримінацію. В найвищий суд поскаржусь, у всі організації звернусь. Була б я така як вони, то мене б і не зачепили — бо що я там зробила, трохи в парку нагадила? Ну, бо то ж потреба така в людини є, куди маю дітись.
....Прокинулась. Бу-е-е-е. Ох і ж сон. Побігла бігом митись, чистити зуби і сильно зраділа туалетному паперу, бо через той сон на листя не можу дивитись. І більше не буду читати на ніч новини про Тернопільщину, бо таке присниться, таке присниться, що в голові не вкладається. Дискримінація..еч, ти яка...
