Василь Феленчак: "Без музики я нічого не вартий..."

Якби цей чоловік не наважився на відчайдушний вчинок, у Тернополі не було б Галицького камерного оркестру. Не було б понад півтора тисячі концертів, котрі цей колектив дав за 19 років існування.
Василь Феленчак народився у багатодітній сім’ї. До музики тягнувся змалку, тож його наполегливість і талант просто не могли не помітити. Спершу була музична школа, потім - музучилище, робота артистом симфонічного оркестру в далекому Томську, Таджицький державний інститут мистецтв, посада другого диригента... Кар’єра Василя Феленчака складалася успішно, проте він покинув усе, щоб повернутися в рідну Галичину.
Утік від директорської посади
— Як ви опинилися в школі-інтернаті?
— Річ у тому, що я - з багатодітної сім’ї. Нас у батьків було аж восьмеро. Моє дитинство припало на нелегкі повоєнні роки. Самі розумієте, які це були непрості часи. До того ж, я єдиний у сім’ї тягнувся до музики. Підлітком грав на танцях і на весіллях. Мій талант помітив музикант від Бога Петро Сидорович Гащиць. Він на той час керував оркестром, що функціонував при будинку культури місцевого кінного заводу. Саме цей чоловік порадив мені йти навчатися у музичну школу. Оскільки така школа діяла в Чорткові і туди мені потрібно було щодня добиратися за кілька кілометрів, то мене віддали в інтернат. Він був просто навпроти музичної школи.
— Чому вирішили вступати у музучилище?
— У Чорткові був конкурс серед учнів музичних шкіл. Я теж брав у ньому участь. Саме там мене помітив викладач Тернопільського музучилища Олександр Піковець. Він і порадив мені вступати в музучилище.
— А як потрапили аж у Томськ?
— О, це - окрема історія! Коли у 1972 р. я закінчив училище по класу контрабаса, мене направили на роботу директором музичної школи. Хоча мені дуже хотілося грати, а не займати адміністративну посаду. Але на той час потрібно було обов’язково відпрацювати за направленням два-три роки. Тому я не поїхав на місце призначення, а подався у Москву. Там мені дали на вибір шість міст, де потрібні були музиканти для оркестру. Я обрав Томськ. Поїхав туди на прослуховування, пройшов випробний термін і мене взяли у штат. Починаючи із 1972 р., працював артистом симфонічного оркестру при Томській обласній філармонії. Паралельно навчався в Таджицькому державному інституті мистецтв, який закінчив у 1977 р. Після цього проходив дворічне стажування з оперно-симфонічного диригування при Новосибірській консерваторії.
Загалом у Томську я був 18 років. За цей час пройшов шлях від артиста оркестру до другого диригента. Працювалося легко. У мене було все: житло, гроші, сім’я. Проте ночами все частіше снилися мама, моє рідне село, музучилище, Тернопіль… Словом, мене зовсім замучила ностальгія.
У Тернополі сумував за оркестром
— Мабуть, саме вона й змусила вас повернутися на батьківщину?
— Безперечно. Якось, коли Томський симфонічний оркестр гастролював у Москві, я випадково побачив літак "Москва-Тернопіль" і дізнався, що ним усього лише за дві з половиною години можна дістатися до міста моєї юності. В той момент у серці ніби щось обірвалося. Я зрозумів, що це найкращий шанс для мене і що іншого може взагалі не бути. Тому зважився на відчайдушний вчинок — покинув усе і втік на батьківщину.
Із Томська мені ще півроку надсилали премії, просили повернутися, але я стояв на своєму. У Тернополі мене прийняли на посаду викладача кафедри музично-теоретичних дисциплін Тернопільського педуніверситету, а згодом у 1993 р. перевели на кафедру вокально-хорових дисциплін, де працюю й досі.
— Як створили Галицький камерний оркестр?
— Якщо у Томську мене мучила ностальгія за батьківщиною, то у Тернополі я сумував за оркестром. Саме тому на початку 90-х, якраз на хвилі національного піднесення, створив Галицький камерний оркестр. Зібрав музикантів. Ми репетирували близько чотирьох місяців, а в червні 1991 р. дали перший концерт.
— Чому назвали колектив Галицьким?
— Тому, що Галичина — назва моєї малої Батьківщини, за якою я так сумував у Томську. Я повернувся сюди, бо зрозумів, що вона дорога моєму серцю і дуже потрібна мені. Вона має своє обличчя і свою ціну.
Уже дали понад 1500 концертів
— Як підбирали репертуар для новоствореного колективу?
— Усі мої напрацювання залишилися в Томську, проте репертуар був у моїй голові. Щоб музиканти новоствореного оркестру навчилися виконавської майстерності, я почав зі старовинної класичної музики.
Так, одними із перших у репертуарі Галицького камерного оркестру були твори Генделя, Баха, Моцарта та Вівальді. Потім додалися українські твори та вокальна музика. Поступово колектив набирав обертів. Свідченням цього стали творчі вечори народних артистів Ніни Матвієнко та Мирослава Скорика, поетес Ліни Костенко й Атени Пашко, що відбулися на базі нашого оркестру. У співпраці з народною артисткою Марією Байко, ми підготували змістовну концертну програму, до якої увійшли 10 призабутих український народних пісень. Творча співдружність із солісткою Паризької опери Уляною Чайківською викликала інтерес до Галицького камерного оркестру у Франції. Туди нас запросили у 1994 р.
Їздили на прощу пам’яті Папи
— Чи підраховували, скільки концертів дав колектив за 18 років існування?
- Ми вже дали понад півтора тисячі концертів для жителів Тернополя й області, в тому числі й для офіційних делегацій Японії, Китаю, Німеччини, Польщі, Бельгії, Америки та Аргентини, що перебували в Україні. За це у 2002 р. оркестр отримав статус "муніципального". Через два роки ми вперше виступили в Польщі на фестивалі культурної спадщини "Мистецтво Європейської вулиці", що відбувся у Тарнуві.
— Знаю, що ви із колективом були учасниками прощі пам’яті Папи Римського Івана Павла ІІ, що відбулася в Польщі. Які враження залишила ця подія?
— Так, дійсно у травні 2005 р. нас запросили на прощу, присвячену блаженній пам’яті Папи Римського Івана Павла ІІ. За два дні ми виступили у чотирьох містах. Нас дуже добре сприймала тамтешня публіка.
Щодо прощі. Це була справді грандіозна подія, котру варто було побачити на власні очі. Вона проходила на сороковий день після смерті Івана Павла ІІ і зібрала дуже велику кількість людей. Особисто на мене проща справила досить сильне і глибоке враження, як, до речі, і приїзд Понтифіка в Україну в останні роки його життя. Тоді від Івана Павла ІІ йшла енергетика добра й любові, що викликала в людей бажання жити і творити.
До речі, про участь нашого оркестру в цій прощі зняли документальний фільм "З’єднатися в молитві і любові".
Любить працювати на землі
— Відколи співпрацюєте із композитором Ростиславом Бабичем?
— Колись я був його студентом, а співпрацювати ми почали відтоді, як я повернувся у Тернопіль і створив оркестр. У репертуарі тепер маємо авторські твори Ростислава Бабича та твори інших композиторів у його аранжуванні.
— Чи маєте власне життєве кредо?
— Я втікав від музики, проте знову і знову повертався до неї. Мабуть тому, що хочу допомогти людям знайти душу і спонукати їх сприймати життя, як Божий дар. Власне, це і є моє життєве кредо. Були моменти, коли я вже хотів залишити камерний оркестр, але те кредо не дає мені цього зробити. Зрештою, без музики я нічого не вартий...
— Чи маєте якесь захоплення?
— Люблю землю і працю на ній. У вільний час їду на дачу. Там маю сад і город, тому із задоволенням копаю, саджу рослини, доглядаю за ними. Хоча від фізичної праці і болить спина, проте на душі стає легко.
— Як зазвичай відпочиваєте?
— На це не вистачає часу. Адже робота викладача і диригента потребує повної самовіддачі. Проте, коли випадає нагода, то найкращим видом відпочинку для мене є зміна виду діяльності, тобто робота на дачі.
— Про що мрієте?
— Хочу, щоб люди, які мене оточують були позитивними та динамічними, щоб в них усе виходило найкращим чином. Щоб галичани продовжували розвивати традиції своїх предків.
Розмовляла
Леся ЗАМОРСЬКА,
0-97-504-25-48

Довідка
Василь Феленчак народився 20.03.1947 р. на Львівщині. У 1971 р. закінчив Тернопільське музучилище ім. С.Крушельницької (клас контрабаса).
Із 1972 р. працював артистом симфонічного оркестру при Томській філармонії, паралельно навчаючись в Таджицькому інституті мистецтв. Закінчив у 1977 р. Після цього проходив дворічне стажування з оперно-симфонічного диригування в Новосибірську.
У 1986 р. став лауреатом міжнородного фестивалю класичної музики "Празька весна". Цього ж року повернувся у Тернопіль. Відтоді працював викладачем кафедри музично-теоретичних дисциплін Тернопільського педуніверситету.
У 1991 р. створив Галицький камерний оркестр. У 1995 р. — лауреат фестивалю "Русской симфонической музыки" (Москва). Через рік — "Людина року" (Тернопіль).
Заслужений артист, член асоціації діячів естрадного мистецтва України, доцент.
Одружений. Має дорослу доньку і сина та внучку Альбіну.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.