“Мрією його життя була опера”

            Мрією його життя була симфонічна музика і постановка опер. Богдан Дунець наполегливо йшов до своєї мети. Так, не маючи ні оперного театру, ні симфонічного оркестру, він всього за чотири місяці зумів поставити оперу “Прапороносці”. А через рік ще одну — “Шлюбний вексель”. Окрім того, він писав музику й інструментовки. За його методичними посібниками і досі працюють викладачі музичних шкіл. Познайомили батьки Про свого чоловіка Людмила Дунець говорить у теперішньому часі. Для неї та дітей він і досі живий. Син Святослав і дочка Олеся продовжили батькову справу — обоє стали музикантами. Святослав Дунець керує камерним хором, а Олеся стала піаністкою. — З Богданом я прожила 17 щасливих років, — зі сльозами на очах каже пані Людмила. — Він був добрим чоловіком і люблячим батьком. За його плечима я завжди почувалася захищеною, бо він дбав про добробут сім’ї, про здоров’я і належне виховання дітей. Пригадуючи історію їхнього з Богданом знайомства, пані Людмила усміхається крізь сльози. Ще в дитинстві майбутнє подружжя познайомили батьки, все решта — вирішила доля. Згодом їхні дороги надовго розійшлися. Богдан закінчив Тернопільське музучилище, відслужив в армії. А Людмила, здобувши спеціальність вчителя математики, поїхала працювати на Закарпаття. Закохала карпатська ніч Про гарну дівчину з Бучача в родині Дунців згадали після весілля молодшого сина Василя. Старшому Богданові на той час вже виповнилося 25 років, а він все ще не знайшов собі пари. — Мій батько дав телеграму, щоб я чекала приїзду гостей, — каже Людмила Дунець. — Дізнавшись про те, що мене хочуть видати заміж, я дуже обурилася. Тому не чекала їх, а поїхала на конференцію в Тячів. Після того, як дівчина повернулася, то побачила на подвір’ї накриті столи. Богдана і Людмилу посадили поруч. Вона обурювалася, але нічого не могла змінити. Увечері, коли всі полягали спати, Богдан і Людмила пішли прогулятися нічним селом. Вони милувалися красою серпневих Карпат і cпілкувалися усю ніч. А вранці, коли зійшло сонце, Богдан запитав: “Ну, і коли ж наше весілля?”. Через два місяці вони побралися і поїхали в Москву, де Богдан Дунець здобував спеціальність військового диригента. Жив у світі музики Пані Людмила влаштувалась у школу вчителькою математики. Невдовзі подружжя чекало поповнення. — Дізнавшись про мою вагітність, Богдан одразу ж сказав, що в нас буде син, якого назвемо Святославом і який у майбутньому стане диригентом, — розповідає жінка. Народжувати дитину пані Людмила поїхала на Тернопільщину. З перших днів життя хлопчик хворів, тому, щоб врятувати малюка, лікарі зробили йому кілька операцій. Дитині знадобилося переливання крові. Донором мав бути батько, а його не хотіли відпускати з навчання. Переливання мали робити на Різдво. В Москві не повірили в пояснення пана Богдана, звинувативши його в бандерівщині і зраді Батьківщини. Тому він написав рапорт про звільнення. А тоді ще цілий рік до Дунців приїжджали різні комісії і перевірки, щоб переконатись, що хвороба сина це не видумка. Коли маленький Cвятослав почав одужувати, Богдан Дунець вирішив вступати до Львова. Та з Москви прийшов наказ не приймати його. Про це молодого чоловіка чесно повідомив М. Колесса одразу ж після прослуховування. Не роздумуючи, Богдан Дунець подав документи в Київську консерваторію, де продовжив навчання на факультеті симфонічного диригування у славетного Стефана Турчака. Поставив оперу “Прапороносці” Після того, як пан Богдан закінчив консерваторію, разом із сім’єю переїхав до Чернігова, де викладав у музичному училищі. Диригував класичним симфонічним оркестром, а згодом створив й естрадно-симфонічний. Проте довго затримуватись на одному місці сім’ї Дунців не довелось. Через погане здоров’я сина вони були вимушені переїхати до Криму, де пан Богдан очолив школу мистецтв. —  Нам дали гарний будинок, — каже пані Людмила. — Я працювала у дитсадочку, діти ходили в школу. Усе було добре, от тільки вода там була дуже солона і це погано відбилося на здоров’ї дітей. Коли померла мама Богдана Дунця, він із сім’єю повернувся в Тернопіль. То був 1984 рік. —   Богдан пішов працювати інспектором в управління культури, — розповідає Людмила Дунець. — Його й досі згадують як працьовиту, скрупульозну, вимогливу до себе й інших людину. Але мрією Богдана була постановка опери. І він здійснив її в травні 1986. Саме тоді в Тернополі, на сцені палацу культури “Октябрь” (тепер “Березіль”), відбулася прем’єра опери Олександра Білаша “Прапороносці”. Всі, хто хоч якось долучився до цієї події, пам’ятають, які титанічні зусилля приклав задля цього великого полотна Богдан Дунець. Адже в постановці були задіяні творчі колективи зі всієї області. Музиканти приїжджали на репетиції з Кременця, Чорткова, Бучача та інших районів Тернопільщини. Оркестр не поміщався в оркестровій ямі, тому частина музикантів сиділа на сцені. Проте саме завдяки професійності виконавців і членів постановочної групи, серед яких були режисер Є. Ваврик, хормейстер Б. Іваноньків, диригент сценічного оркестру В. Росоха і художник К. Сікорський, всього за чотири місяці відбулася прем’єра. — Тоді мало хто вірив, що без оперного театру й професійного симфонічного оркестру можна поставити оперу, — каже Людмила Дунець. — Мій чоловік дуже переживав із цього приводу, але не відступав від свого задуму. Він вивчив чотири томи музики, вдень і вночі думаючи лише про оперу. Після прем’єри Білаш плакав Оперу присвятили річниці перемоги над фашизмом. На прем’єру запросили композитора Олександра Білаша. Богдан Дунець разом із начальником управління культури Валерієм Бачинським зустріли його на вокзалі. Попри всі хвилювання постановка мала шалений успіх. Після закінчення вистави Олександр Білаш зі сльозами на очах сказав: “Я чув, що бракувало багатьох інструментів, але такого виконання увертюри я не пам’ятаю.” — Композитор прекрасно розумів, яку титанічну працю зробили постановники, — каже Олеся Дунець. — Адже не маючи практично ніякої бази, вони об’єднали різні колективи в одне ціле. Наступного, 1987 року, при філармонії створили камерний оркестр, який незабаром акомпонував солістам у новій постановці — опері італійського маестро Джоакіно Россіні «Шлюбний вексель». Ініціатором всіх цих починань був знову Богдан Дунець. Творчий злет обірвала аварія — Якби доля розпорядилась інакше, то тернополяни побачили б ще не одну оперу, — переконана дочка Олеся. Останні два роки свого короткого, але яскравого життя Богдан Дунець віддав педагогічній роботі в музичному училищі, де до цього часу його пам’ятають і шанують як колишні студенти, так і колеги. Він планував поставити дитячу оперу, щоб змалку привчати діток до прекрасного. Але все перекреслила страшна аварія, що трапилася наприкінці серпня 1989 року. Машина Богдана Дунця кілька разів перекинулась на мокрій дорозі. Від сильного удару він загинув на місці. Минуло 18 років. Син Святослав і дочка Олеся стали музикантами, як цього хотів батько. А пані Людмила бавить своїх онуків і чекає свого Богдана з далекої подорожі. Леся ЗАМОРСЬКА

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.