Ірина Максимів та її чоловік Ярослав разом уже більше 60 років

> Пані Ірина: - Так. То був далекий п’ятдесят перший рік. Ми разом із подругами зустрічали Новий рік у першій школі, тепер тут – Українська гімназія ім. Франка. Були танці. У ті часи дівчата й хлопці часто збиралися на забави.

На святкування прийшов і Славчик (так пані Ірина називає свого чоловіка – прим. авт.). Він був на два роки старшим за мене, навчався у львівському кінотехнікумі. На той час я була ще школяркою, тож ні про які серйозні стосунки не думала. При першій зустрічі Славчик не справив на мене якогось особливого враження, хоч він і дуже гарно танцював. 

Ярослав: - Пам’ятаю, коли вперше зустрів цю чорнобриву школярку. Хлопців на танцях було дуже мало, а довкола – одні дівчата. Тож парубки між собою потай ділилися, хто з ким танцюватиме. Ірця була дуже вродливою, тож мій вибір впав на неї. А як вона танцювала! Годі знайти таку партнерку! Але друзі розповіли, що вона ні з ким не хоче ходити, тож мені за її прихильність довелося поборотися (посміхається – прим. авт.).

-         Як розвивалися ваші стосунки? Напевне, сумуєте за тими часами?

Пані Ірина: - Тоді хлопці вміли гледіти за дівчатами! Це йшло від діда-прадіда. Мій чоловік до сих пір після танцю відводить панну на місце та цілує руку в знак подяки – неважливо чи то дівчинка, чи то поважна дама. Нині, на превеликий жаль, втратилася ця культура. Хлопці не знають, як себе поводити з дівчатами. Часом, гуляючи вулицею, звертаю увагу на молоді пари. Немає романтики, не відчувається вогонь у їхній серцях. Почуття стали дуже приземленими. Лякає, що жінки часом ведуть себе ще гірше, ніж чоловіки – палять, матюкаються. Тому й сумно, що ті часи вже минули…

Ви не повірите, коли і за яких обставин мене вперше поцілував Славчик. Ми зустрічалися вже місяців чотири. Одного разу, повертаючись із танців, проходили під мостом. Темрява була страшенна, лише збоку висів невеличкий ліхтар. Славчик раптово притиснув мене до себе і поцілував – чи то у вухо, чи в око, я й сама не зрозуміла. А потім нас ніби блискавкою розняло – я тікати в одну сторону, він – в іншу. Цілу ніч я проплакала. Зараз уже не віриться, що так може бути. Але тоді то було для мене занадто серйозним кроком.

Пан Ярослав: - Разом ходили на забави та до театру. Тоді було не прийнятним жити разом до одруження. Час змінився, і люди змінилися…

-         Цікаво, а якою була пропозиція руки та серця?

Пані Ірина: - Це все було не так романтично, як тепер. Тоді часи були інакші – люди жили дуже бідно, ми й думати не могли про пишне застілля чи гуляння.

Пан  Ярослав: - Звичайно, я пропонував коханій руку та серце, хоча вже й дослівно не пригадую, що точно говорив в той момент. За два роки, що ми зустрічалися, стали вже рідними людьми. Здається, просто домовилися одружитися.

-         Пам’ятаєте день весілля?

Пані Ірина: - Так, то було 8 Березня п’ятдесят другого року. Ми зі Славчиком вийшли на обідню перерву, пішли до РАГСу та й розписалися. А потім знову пішли на роботу. Увечері моя мама приготувала для нас вечерю.

Пан Ярослав: - Церковний шлюб ми взяли вже у дев’яносто п’ятому році. Адже до тих пір навіть дітей хрестили таємно, запрошуючи священика до хати.  

-         Протягом подружнього життя, напевне, зустрічалися з багатьма труднощами. Чи завжди вдавалося долати їх спільними зусиллями?

Пані Ірина: - Були різні часи, тепер є що згадати. Ще на початку нашого сімейного життя ми жили в будиночку на виїзді з Тернополя. У нас тоді вже було двоє маленьких діточок. Чоловік постійно їздив по роботі у відрядження. А я працювала радіооператором. Півтора роки життя в тій хатинці були такими тяжкими, наче десять років – ні світла, ні опалення. Часто ходила на роботу і в нічні зміни. Навпомацки пішки йшла до міста через суцільну темряву.

Одного разу крокувала через поле і наткнулася на коней, яких випустили на нічні пасовиська. Бідолашний кінь тікав зі страху в один бік, а я – в інший (посміхається – прим. авт.). А ще якось впала на стежку, де лежала якась парочка закоханих. Це тепер все згадується з посмішкою на обличчі, а тоді було зовсім не до сміху.

Пан Ярослав: - Я змушений був годувати родину. Тож їздив у відрядження, додому приїжджав тільки на вихідні. Розумію, що дружина усе господарство та виховання дітей тягнула на своїх плечах. Але нам, дякувати Богу, вдалося пережити ті нелегкі часи.

-         Траплялися ситуації, коли ви думали: «Я більше не можу так жити, не з цією людиною»?

Пані Ірина: - Якщо кохаєш когось, то знайдеш у собі сили пережити всі біди.

Пан Ярослав: - Ми одружувалися на все життя. У нас і думки не було, що можна все кинути на півдорозі. Була кохана дружина, діти . І в цьому був смисл нашого існування. Люди часто прагнуть змін, тягнуться до невідомого. Але зруйнувати все – дуже просто, а от зберегти, зміцнювати – найскладніше.

-         Нині дуже модним явищем є цивільні шлюби. Як ви ставитеся до них?

Пані Ірина: - Як на мане, це вибір людей, котрі вирішили так жити. Якщо чоловік і жінка в усьому підтримують один одного, щиро кохають, тримаються родинного гніздечка, то що в цьому поганого? Звичайно, вони можуть просити в Бога прощення за те, що живуть не в законному церковному шлюбі, і в той же час дякувати за те, що їм так добре разом. Якщо їхні помисли щирі, упевнена, Господь почує їхні молитви.

Пан Ярослав: - Життя на віру в наш час – дуже сумнівне питання. У пар, що живуть у цивільному шлюбі, народжуються діти. Потім батьки легковажно вирішують розійтися. Але вони не думають про те, що діти хочуть і маму, і тата, і їх не цікавить, що дорослі з’ясовують стосунки. Усе-таки шлюб, тим паче церковний, - це вища міра відповідальності не тільки перед коханою людиною, а й перед Богом. Адже ти даєш клятву, що будеш зі своєю половинкою разом ділити і радість, і смуток, не покинеш її ні за яких життєвих обставин. І це, мабуть, дарує людям усвідомлення того, що вони самі відповідають за свій вибір.

-         Як ви любите проводити час разом?

Пані Ірина: - Разом готуємо (посміхається – прим. авт.). У мене дуже болить нога, тож Славчик мені допомагає. Він постійно піклується про мене. Прокидаючись вночі, постійно вкриває мене ще однією ковдрою, аби я не змерзла. А ще він у мене – великий гуморист. Як затягне якусь пісню, і мені каже: «Співаймо разом!»

Пан Ярослав: - Так, нам весело разом. Наразі активно обговорюємо політичну ситуацію в країні, постійно дивимося новини. Навіть не уявляю свого життя без дружини. Просто сльози навертаються на очі, як подумаю…

-         Орієнтуючись на власний життєвий досвід, що можете побажати молоді для того, аби дожити до золотого чи навіть діамантового весілля?

Пані Ірина: - Треба розуміти, жаліти і вміти терпіти один одного. Були часи, коли я натерпілася зі своїм чоловіком.  А потім я тяжко хворіла чотири роки, лікарі розводили руками й практично «списали» мене. Саме мій коханий Славчик повернув мене до життя. Завдяки його піклуванню та підтримці я дожила до цих днів.

Пан Ярослав: - У сімейному житті всяке буває. Але в коханні не повинно бути місця для гордості та пихи. Потрібно навчитися поступатися один одному, жити інтересами своїх коханих та завжди ставити їх на перше місце.

 

 

Наталія БУРЛАКУ

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.