Конкуренція між дітьми: що робити батькам, розповідає тернопільський психолог

Конкуренція між дітьми закладена природою, пояснює психолог. Тому що кожна дитина хотіла б бути єдиною в сім’ї. І щоб так було завжди.
Але зазвичай батьки хочуть мати 2-3 та більше дітей. Відповідно, первістку, котрий певний час був єдиною дитиною в сім’ї, доводиться миритися з тим, що надалі батьки вже належатимуть не йому одному. Тоді, якщо батьки поведуть себе розумно і пояснять дитині, що любитимуть її не менше, а просто розподілятимуть час між нею та молодшим братиком чи сестричкою, - старша дитина зуміє знайти конструктивні способи, як привабити увагу батьків.
До трьох років – максимум уваги
- Серйозні конфлікти бувають тоді, коли різниця у віці між дітьми невелика, - розповідає тернопільський психолог Світлана Кухарук. - Наприклад, старшій дитині 2,4 роки, а молодшій – 1,8. Кожна дитина до трьох років потребує максимум маминої уваги. І для неї невиносимо те, що мати не має можливості займатися нею постійно. Такі діти стають вередливіші, починають більше хворіти.
Діти із невеликою різницею у віці, аж поки не подорослішають, ростуть як двійнята – кожен хоче максимум уваги. Добре, якщо родичі це розуміють і періодично допомагають – наприклад, по черзі залишають дітей із мамою, а самі тим часом розважають іншу дитину – гуляють із нею, ходять на атракціони. Тоді конфлікт пом’якшується. Діти розуміють, що є час, коли треба потерпіти без мами, і є час, коли натомість тато, бабуся чи дідуть будуть його бавити. І хоча в малої дитини ще немає добре сформованого відчуття часу, але розуміє, що періоди з мамою і без мами чергуються, змінюються один одним, і нічого страшного у цьому немає.
Старшим важливе схвалення
Із віком конкуренція між дітьми за батьківську та материнську увагу набуває інших форм. Діти більше конкурують за схвалення їхніх дій та досягнень. Тож якщо батьки постійно порівнюють дітей, говорячи одному: "Чому ти такий повільний, такий неактивний? Подивись на брата!” – це принижує гідність дитини. І після п’яти років діти дуже болісно на таке реагують. Дитина, котру ображають чи принижують, починає тихо ненавидіти брати чи сестру, - того, хто "кращий” за нього, хто є кумиром у сім’ї.
Сімейні стандарти у всіх – різні. В одних сім’ях вважають, що погано бути вискочкою, а в інших – навпаки, що погано бути безініціативним і тихим. Часто батьки – свідомо чи несвідомо – починають тиснути на дитину, вимагаючи, аби вона відповідала обраним ними стандартам.
- Важливе значення має те, чи є однаковими соціальні очікування у сім’ї до сина і доньки, - наголошує психолог. - Як правило, вони більші до старшої дитини. Особливо, якщо це — син. Однак трапляються сім’ї, у яких син – більш ліричний, романтичний, схильний до мистецтва. А донька – амбітна, жвава, завжди досягає поставленої мети. І тоді батьки починають ставити її у приклад братові: "Подивись на сестру! Чому ж ти не можеш бути таким? Чому ми не можемо покластися на тебе?”. Тоді проблеми мають обоє дітей.
Від них обох чекають не того, до чого вони насправді схильні, що в них закладено природою. Обоє дітей збиті з пантелику, перебувають у конфлікті із самими собою. І, зрозуміло, між ними немає дружнього контакту. Кожна дитина росте у своїх образах на батьків, у своїх фантазіях, в яких намагається пояснити для себе таке їхнє ставлення.
До старшого сина – найвищі вимоги
Саме такою була ситуація в сім’ї, котру психолог консультувала кілька років тому. Там донька була молодша за брата на чотири роки. І поки син ще був єдиною дитиною в сім’ї, батьки ще не висували до нього особливо великих вимог. Йому дозволяли бути тихим “маминим сином”.
- Однак коли народилася донька, діти підросли й стали підлітками, то різниця між ними стала дуже помітна, - розповідає пані Кухарук. - І ця різниця була, на думку батьків, зовсім не на користь сина. Донька росла дуже активною, захоплювалася спортом. До того ж, батьки постійно піднімали для неї планку вимог. Як тільки вона добивалася одного успіху — їй одразу ж ставили іншу, вищу мету.
У той же час до сина батьки завжди мали претензії на предмет того, що він недостатньо успішний, недостатньо активний та недостатньо амбітний. Батьків не влаштовувало те, що в сина недостатньо проявлялися лідерські якості. Особливо невдоволеним був батько. Адже він, успішний підприємець, бачив у майбутьньому свого первістка спадкоємцем сімейного бізнесу. Тим часом усе складалося так, що на роль спадкоємиці швидше “вимальовувалася” донька.
Сім'я деякий час ходила на консультації до психолога, намагаючись владнати свої проблеми, викликані завищеними очікуваннями батьків щодо сина. Врешті вихід знайшли в тому, що сімейний бізнес не продовжив ніхто з дітей. Донька змогла побудувати власну кар'єру. Вона стала успішним науковцем, пішла своїм шляхом, і батьки не заважали їй розвиватися у цьому напрямку. Натомість у сина із кар'єрою так і не склалося. На якомусь одному занятті він не зупинився. Часто змінював види діяльності, шукав себе. Однак при цьому продовжував зважати на батьківську оцінку. І бачив, що батьки не схвалюють жоден із його видів діяльності. Врешті, з нього виріс добрий виконавець, на якій роботі він би не працював. Однак власну ініціативу проявляв рідко. Вже дорослим, відчуваючи постійне невдоволення життям, почав трохи захоплюватися алкоголем. Словом, попри всі зусилля, проблема залишилася невирішеною, - продовжує Світлана Кухарук. - Через те, що несхвалення батьків було дуже раннім і постійним. Вони не бачили для себе можливості змінити ставлення до сина.
Навіть найважчі образи пробачають до 40-50 років
Психологи кажуть, що до 40-50-річного віку зріла доросла людина вже легко може вибачити дитячі образи, котрі мала до батьків.
До цього часу людина вже сформувалася як особистість, має певні досягнення у кар'єрі, матеріально забезпечена. Якщо займалася самовдосконаленням — то вже має чималий власний досвід, - розповідає Світлана Кухарук. - Тому навіть найсильніші образи поволі втрачають свою вагу, адже доросла людина стала самодостатньою.
Однак, додає фахівець, якщо людина вперто тримається позиції, що всі рідні їй щось винні, її дуже важко зрушити з цієї позиції. Навіть якщо дитячі образи були зовсім незначні.
Таке небажання пробачати стає вигідним, - пояснює психолог. - Для людини це — виправдання того, що вона не робить жодних зусиль до того, аби змінюватися, самовдосконалюватися, досягати своєї мети у житті. А по суті — виправдання своєї безпорадності та ліні.
До того ж, 40-50 років — це вік, у якому з'являються перші внуки. Тож людина може оцінити власні конфлікти через призму уже кількох поколінь. Зрозуміти, що, попри все бажання бути ідеальними батьками, залишається ще й сила обставин. Вчиться вибачати себе, а отже — і власних батьків. У такому випадку проблеми перестануть передаватися у спадок. Інакше, якщо не відчиняти «бабусину скриню проблем», замовчувати їх, вони тягнутимуться не одне покоління.

Відкладати вирішення конфліктів не варто
Невирішені в дитинстві конфлікти між старшими й молодшими дітьми, а також із батьками, згодом переносяться у доросле життя.
Нерідко, на фоні загального благополуччя, вистачає якогось дрібного побутового конфлікту, аби на поверхню піднялося те глибинне дитяче невдоволення, котре довгими роками витіснялося, пояснює психолог.
- Утім, якщо дитина, ставши дорослою, створила сім'ю, в якій має повне взаєморозуміння, любов та підтримку, то ці давні дитячі образи можуть самі собою зійти нанівець, - зауважує Світлана Кухарук. - Якщо партнер сприймає іншого таким, яким той є — зі всіма позитивними й негативними рисами, не вимагає, аби той змінювався чи був на когось схожим — це додає впевненості у собі.
У такому випадку дорослий може легко вибачити й батьків. Зрозуміти, що вони свого часу помилялися, якщо мали завищені очікування щодо своїх дітей. Можливо, ці очікування батьки перейняли від своїх батьків у спадок. Але їхня дитина, ставши дорослою, благополучною і щасливою в шлюбі, тепер може відмовитися від цього нав'язанаого батьківського сценарію. Саме життя їх переконало в тому, що зараз вони чинять правильно. А любов у новоствореній сім'ї допомогла оцінити себе об'єктивно і переконатися, що все з ними гаразд.
До того ж, вони тепер мають достатньо досвіду, аби не повторювати батьківських помилок стосовно уже своїх дітей. Такі молоді батьки будуть ставитися із більшою повагою до вподобань своїх дітей. Адже власний гіркий досвід їх навчив, що батьківський осуд може обернутися неабиякими проблемами. Тож така молода сім'я, якщо виникають сумнівні моменти у вихованні дітей, швидше звертається за допомогою до психолога. Вони більше відкриті до порад, адже хочуть уникнути помилок.
Утім, доречними при цьому залишаються й поради старшого покоління — бабусів та дідусів. Нерідко саме їхній погляд збоку на ситуацію в сім'ї дітей та внуків допомагає психологу знайти правильну пораду.
- Щоправда, при цьому важливо, аби бабусі й дідусі дотримувалися дорадчого, а не наказового, не директивного тону, - додає пані Кухарук. - Нинішні молоді люди швидше прислухаються до поради спеціаліста, аніж власних батьків. Але саме бабусі й дідусі можуть нерідко підказати психологові дуже корисні деталі, котрі допоможуть розібратися у ситуації.

Те, чого не мали самі, хочуть дати дітям у надлишку
Ще однією помилкою молодих батьків є те, що вони із появою власних дітей намагаються обов'язково дати їм у надлишку те, чого самі були позбавлені у дитинстві.
Ті, хто в дитинстві не мав через певні обставини достатньої уваги від батьків і змушений був дуже рано вчитися самостійності, власних дітей, як правило, надто опікують, - зауважує Світлана Кухарук. - У цьому вони можуть доходити до крайнощів, що теж спричиняє проблеми. Вседозволеність та надлишок батьківської уваги — теж недобре. Нерідко ті молоді люди, котрі в такий спосіб ставляться до своїх дітей, роблять це через усе ту ж дитячу образу на власних батьків.
Тож “золоту середину” при виході із таких ситуацій психологу найкраще вдається знайти, якщо у консультаціях беруть участь усі покоління — і діти, і батьки, і бабусі й дідусі.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.