Пробачте за цинізм, але, на жаль, будь-яка трагедія, як суспільно-історичне явище, теж має свій скінченний життєвий цикл.
Вчора минув 31 рік з часу аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Лише 31 рік, а вся реакція на роковини «найбільшої техногенної катастрофи» в основному звелась до офіціозу у форматі Порошенко vs Лукашенко. Звичайно, були щирі переживання та проведені заходи тими, кого трагедія торкнулась безпосередньо. Але це було віднесено на периферію інформаційної картини дня.
Цей приклад хоч і показовий, але далеко не унікальний. Мені здається, що з часом всі драматичні події мають дві тенденції: завмерти на сторінках підручників з історії або стати ідеологічним інструментом (як Друга світова війна в Радянському Союзі).
На мою думку, не існує жодної історичної справедливості в тому контексті, в якому ми це хочемо бачити. У підсумку буде суха констатація фактів, де роль винних та правих може мінятись в залежності від того, хто ці факти «констатує». І виходячи з цього, важливими є дії тут і зараз. Допомагати жертвам і постраждалим, визнавати героїв та карати винних, це справа сучасників, а не нащадків, в яких і своїх проблем вистачатиме.
