Віддавна повелося, що особа, яка береться за виконання якихось відповідальних обов’язків чи набуває певного соціального статусу, складає присягу. Відбувається це публічно, в атмосфері, цілком відповідній урочистому моменту. А слова які! Чи то з присяги Президента: «… Зобов'язуюсь усіма своїми справами… дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу, обстоювати права і свободи громадян...»;
Чи суддів: «…присягаю об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права…»;
Чи із урочистих заклинань держслужбовців усіх рівнів: « урочисто присягаю, що буду вірно служити народові України, суворо дотримуватися Конституції та законів України…, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян»;
Чи правоохоронців: « … клянуся завжди залишатися відданим народові України, суворо дотримуватися її Конституції та чинного законодавства, бути гуманним, чесним, сумлінним і дисциплінованим працівником…підвищувати рівень культури…клянуся мужньо і рішуче, не шкодуючи своїх сил і життя, … якщо ж я порушу цю Присягу, то хай мене покарають за всією суворістю закону …».
Усе це звучить для довірливого і доволі клапатого, щоб на нім вішати локшину, вуха солодкою музикою й здатне навіть витиснути сльозу. Однак, відвівши руку з хустинкою від очей, задумуєшся над менш врочистими речами. Наприклад, над нашою споконвічною властивістю думати одне, говорити інше, а робити – ще інше. Над незнищенною звичкою маскувати цвітастим словоблуддям нечестиві наміри і вчинки. Відповідальності ж бо ніякої – часи, коли порушникові присяги давали пістолет з одним патроном і залишали наодинці в кімнаті, давним-давно канули в Лету. І хоча, в принципі, порушення присяги тягне за собою різні види соціальної відповідальності, навряд чи це особливо лякає суб’єктів з липучими руками і атрофованим сумлінням. Припускаю, що багато хто з них керується гаслом, висловленим цинічним персонажем одного російського «ментовського» серіалу: « Поки від нас щось залежить, поки ми потрібні – треба користуватися цим на повну силу. А то он яка черга стоїть і чекає, коли нас виметуть звідси». Звучить це, звісно, не так піднесено і врочисто, як слова різних присяг, але правдивіше. Сказати б, природніше. Тому цьому цинічному одкровенню віриш більше, ніж урочистим присягам, скріпленим підписами.
