Осінньо-сповідальна «Елегія» - книга від поетів технарів

Спільну книгу «Елегія» репрезентували два тернопільські поети – Арсен Вікарук і Богдан Кушнірик на своєму творчому вечорі, який відбувся у Тернопільській бібліотеці №4 для дорослих «Етноцентр». Першого січня пан Арсен відзначив  своє 80-річчя, а пан Богдан 4 листопада 2018-го – 75-річчя. З нагоди цих ювілеїв митці у співавторстві видали книжку «Елегія».

Вона складається із двох частин з ідентичною назвою. В Арсена Вікарука – елегія із присмаком осені  («Елегія осені»), в Богдана Кушнірика – сповідальна («Елегія сповіді»). До збірки увійшли поетичні та прозові твори.  У ній – широкий діапазон тем і сюжетів, які розкривають багатогранний світ природніх явищ, людських почуттів і соціальних зрізів, що зумовили поетів зреагувати на них відвертим і правдивим словом.

Вірші почав писати майже у 70

Примітно, що Арсен Вікарук почав писати вірші вже у пенсійному віці, коли йому виповнилося 68. За 12 років творчості зумів видати сім поетичних збірок – «Межа» (2008), «Занедбаний сад» (2010), «Вічне і тлінне» (2011), «П’ята Ахілла» (2012), «Листи без зворотньої адреси» (2014), «Пільгові зуби», «Тайни роздоріж» (2015). 

Його палітра багата на діапазон поетичних жанрів і форм – від нарочитого гумору до філософських ронделей. Поет залюблений в природу, його вірші одухотворені самобутністю.

Арсен Вікарук народився 1 січня 1939 року в селі Голошинці Підволочиського району Тернопільської області. Після закінчення Новосільської десятирічки навчався у Борщівській однорічній сільськогосподарській школі та в технікумі механізації сільського господарства.

Згодом працював механіком. Також був майстром виробничого навчання та викладав у Збаразькому училищі механізації сільського господарства, одночасно навчаючись у Львівському сільськогосподарському інституті. Потім перебував на посаді головного технолога у проектному інституті «Тернопільагропроект», далі – інженером-механіком у колективних господарствах на Підволочищині.

Писати і друкувати літературні твори почав у зрілому віці в 2007 році. Став дипломантом Всеукраїнського поетичного вернісажу ім. Максима Рильського «Троянди й виноград» (2017).

У доробку – 10 тисяч поезій

Богдан Кушнірик – автор однієї поетичної збірки «Три святості», проте упродовж життя написав майже 10 тисяч віршів. Часто публікується у місцевих періодичних виданнях.

Творчий доробок митця багатий сюжетами художніх образів і поетичними формами. В його віршах – щирі та соковиті рядки, від них віє християнською мораллю і надією на краще майбутнє.

Народився пан Богдан 4 листопада 1943 року в селі Хом’яківка Чортківського району Тернопільської області. Його батьки були воїнами УПА, тож, мабуть, від них синові передався глибокий патріотизм, любов до Бога та рідної України.

Навчався в Мухавській семирічній та Ягольницькій загальноосвітній школі. Вірші почав писати у 1959 році. Вищу освіту здобув у Челябінському інституті електрифікації та механізації сільського господарства.

Працював помічником машиніста електровоза, диспетчером електромереж, майстром виробничого навчання залізничного училища в містах: Перм, Верещагіно, Алапаєвськ.

У 1970 році пан Богдан переїхав на постійне місце проживання у Тернопіль. Був інженером-електриком на фабриці «Подолянка», старшим майстром енергослужби тролейбусного управління, інженером-енергетиком ремонтно-механічного заводу, наладчиком роботехніки на підприємстві «Ватра».

Із 1971 року – член Тернопільського обласного літературного об’єднання «Сонячні кларнети».

Врятувала «липова» смерть

У свій час Богдана Кушнірука в рамках акції «Захід» разом із мамою мали вивезти у Сибір. Тоді від депортації його тоді врятувала «липова» смерть.

• Понад 70 років тому мене мали вивезти із мамою на Урал, – розповідає він. – Взимку ми переховувалися в лісах, у криївках, а я був в осінніх черевичках, тож обморозив ноги. Дідусь по мамі пожалів мене, тому випросив у священика фальшиву виписку про мою смерть. Таким чином я став Ганиш Богдан Григорович. Це мене врятувало від виселення. Хоча у селі і були зрадники, але ніхто не доніс владі. До 1953 року – тобто до смерті Сталіна, я і не підозрював, що не син Григорія Федоровича і Анни Теодорівни, а внук.

І лише після смерті тирана дідусь розповів Богданові, що його батька Кушнірика Євстахія Івановича, який був писарем у штабі УПА, розстріляли під час повстання у «Воркутлазі». Саме тоді хлопцеві і повернули справжнє прізвище.

• Але Урал мене все ж не обминув, – каже поет. – Микита Хрущов придумав, що випускники 1960 року для вступу в інститути повинні мати два роки трудового стажу. Мій ровесник із Пермі, якого туди вивезли разом із батьками, порадив вступати саме на Урал, бо там постійний недобір абітурієнтів. Я вибрав Челябінський інститут механізації і електрифікації сільського господарства. І рівно 10 молодих років я таки віддав Уралові.

До 1988 року Богдан Кушнірик писав лірику, аж доки не почався розпад СРСР. Тоді поет написав свій перший патріотичний вірш «Не до любові нам, не до любові».

Під час творчого вечора присутні слухали вірші у виконанні авторів і запрошених гостей – професора, доктора мистецтвознавства, викладача ТНПУ ім. В. Гнатюка Олега Смоляка і його дружини Марії. Також у записі прозвучав романс «О юності прекрасная пора» на слова Богдана Кушнірика у виконанні композитора Віри Дроботенко та пісні на слова  Арсена Вікарука, музику Олега Зозулі, які подарували студенти з факультету мистецтв ТНПУ ім. В. Гнатюка  Анастасія Решнюк, Уляна Шерстій під акомпанемент Степана Буранича.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.