Килими з Тернопільщини, гідні Найяснійшого. Як про них писав Франко

- Село Токи здавна славилося своїми килимами. Колись килими ткали до трьох подій: народження, весілля та смерть. Весільні килими не передавали у спадок, коли помирав останній партнер, виріб віддавали церкві. На деяких килимах є дата виробництва. Ось бачите, є килими, де вказано навіть прізвище родини, якій він належить - Гасай. До речі, дуже поширене прізвище в селі, - розповідає пан Ткачов. 

 

Килими із Токів - не просто раритетні, бо їх виготовленням вже ніхто не займається, вони унікальні і тим, що деякі з них пофарбовані лише натуральними барвниками. А на деяких виткали незвичні та рідкісні візерунки.  

- Є килими, де є троянди чи загалом геометричні орнаменти, гляньте - такі ж "зірки" можна побачити на скандинавських виробах - візерунок прийшов до нас саме з Півночі. А є килим, на якому поміж троянд можна побачити... фуксію. А це доволі оригінально та нетрадиційно, - зазначає пан Ткачов. 

Є килим, який подарували токівському храму дві сестри. На ньому ж і зазначено, що він подарований в 1901 році Токам в так звану "офяру". 

Ось як пише про орнамети на токівських килимах у своїй рецензії на статтю видатного віденського мистецтвознавця Алоїза Ріґля "Руські килими" Іван Франко:

"Ця група, в центрі якої село Медин, а найдальший форпост на Північному Сході заможне село Токи, відзначається цілковитою перевагою західного міжнародного мистецтва. Кайма по краях тут стає правилом. Тут виступають рослинні мотиви: дерева, листя і квіти, зрозуміло, стилізовані. У стилізованих букетиках проглядаються виразні сліди бароко; можемо навіть прослідкувати поступовий розвій натуралізму, що з’явився в нашому столітті."- Була ще історія, коли за часів Австро-Угорщини один із місцевих ґаздів вирішив зробити від себе подарунок самому цісарю, якого на Галичині називали Найяснійшим, Францу Йосифу. Уявляєте: селянин до Відня правителю. І от він замовив той килими та надіслав. Невідомо, чи дійшов подарунок до самого цісаря, але до канцелярії точно. І назад в село Токи, яке тоді було неподалік кордону із Російською імперією, відправили грошовий подарунок. Ті гроші пішли на громаду. Тож ймовірно, що в одному із палаців Франца Йосифа досі є килим із Токів, - зазначає історик.

Згодом килимарство почалось і в селі Вікно завдяки місцевому поміщику Володиславу Федоровичу, який і зініціював проект. Адже у час без польових робіт, люди мали час займатися ще чимось. 

 - Тож із села Кобилля запросили майстра, який навчив місцевих селян. Ці килими виставляли на етнографічних виставках Австро-Угорської Імперії. В 2017 році якраз буде ювілей такої виставки - першої, яка відбулася на українських землях - вона відбувалася в Тернополі в районі Старого парку. Про неї писав навіть Франко (який був секретарем та кореспондетом цієї виставки - прим.автора). Найбільші землевласники тернопільські, той самий Федорович, Баворовський, Дідушицький, вони збудували таке містечко, де презентували три регіони, які займає сучасна Тернопільська область: Волинь, Поділля та Галичина. 

 

На цій виставці були перенесені старі хати, гончарі та килимарники показували своє мистецтво. На ній був присутнім спадкоємець престолу ерц-герцог Рудольф. Токи, Кобилля і Вікно саме були центрами килимарства. Якщо поглянути на карту часів Австро-Угорщини та Російської імперії, то видно, що ці села якраз були прикордонними.

Виставка відбулася в 1887 році, а в 1892 році Іван Франко написав вищезгадану рецензію "Подільскі килими". До слова, Алоїз Ріґль в 1886-1897 роках займав посаду завідувача відділу текстилю Австрійського музею мистецтва та ремесла. 

Зокрема, пише про подільські килими Іван Франко таке:

"Подільські килими, яким п. Ріґль присвячує головну частину свого дослідження, мають зазвичай два і півметра завдовжки та чверть метра завширшки і слугують селянам накриттям ліжка. Давніше, правдоподібно, кожен селянин мав свій килим, нині його мають тільки багатші, та й ті, зазвичай, не використовують його на щодень, ховаючи добрі й гарні екземпляри в скринях і розстеляють лише у надзвичайних випадках, у разі смерті і т.п., або також заповідають в дар церкві для накриття сходів вівтаря".

Зацікавлений діяльністю килимарської школи у Вікні, цісар Австро-Угорщини прилюдно відзначив “великі заслуги” Володислава Федоровича. 

"Досвід діяльності навчального закладу у Вікні викликав жваву зацікавленість в етнографів, істориків, мистецтвознавців того часу. Зокрема, великий обсяг інформації етнографічного характеру В. Федорович надав доцентові Віденського університету, співробітникові Цісарського музею А. Ріглю, який з метою дослідження подільського килимарства понад два тижні перебував у маєтку В. Федоровича", - пише в своїй статті професор Львівської національної академії мистецтв Ростислав Шмагало.

"Колекціонування зразків давніх українських килимів було для В. Федоровича не тільки улюбленою справою і замилуванням, а становило і науково-практичний інтерес. Він був одним з перших галицьких культурних діячів, які розпочали вивчення минулого і прогнозування майбутнього народного ткацького промислу, його технології та орнаментики. Згодом найкращі зразки килимів Вікнянської школи опинилися у Відні, а ті, що складали багату колекцію В. Федоровича, згоріли у його маєтку в 1915 р. Світова війна змела вогнем форпост “побідного походу українського килиму”, а разом з тим – і один з осередків розвитку української культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Маєток В. Федоровича був підпалений російськими військами, які відступали з Галичини. Пожежа палала тиждень, знищивши величезну колекцію килимів, галерею картин, архів, бібліотеку. У 1917 р. В. Федорович помер у Києві, а разом із його життям закінчився яскравий етап розвитку народного промислу на Поділлі та у Галичині."

Зараз один килим із Вікна є в краєзнавчому музеї Тернополя, ще один в етнографічному музеї у Львові. Все решта - за кордоном: Відень, Краків, Прага.