Колись я прочитала, що сльози- це «емоційне потовиділення». Думаю, що дійсно так. І до сьогодні, як мені відомо, антиперспірантів до цього виду пітливості, ще не придумали.
Не знаю як ви, а я достатньо часто «пітнію», особливо останнім часом. Звісно, я б могла б бути нагадуючою зомбі, абсолютно контролюючою свої емоції, твердою як скеля, безмежно щасливою, радісною жіночою актрисою, але тоді це б була не я. Не я- емоційна, ніжна, сентиментальна. А мої сльози- одна із можливостей проявляти свої емоції, мої серцеві краплі. Я можу закрити очі на те, що не хочу бачити. Але я не можу закрити серце на те, що відчуваю. Адже плакати так само зрозуміло, як радіти, любити, хвилюватись, жити.
Сльозами можна захищати себе. Ними можна виражати себе. В книзі «Мене спасла сльоза», з якою я нещодавно ознайомилась, описаний випадок жінки, яку не відключили від апаратів підтримки життєдіяльності у комі, лише через одну сльозу- що стало свідченням того, що вона жива.
Плакати можна від щемливої радості, щастя, образи, нерозуміння, горя, страху, відчаю. Проплакавши, відчуваєш себе легшою, оновленою, звільненою, новою.Біохіміки говорять, що сльози працюють як надійний антибактеріальний та антивірусний засіб. Нейробіологи доводять, що вони знижують емоційну нестабільність та агресію.
Отож, виходить, що сльози- природня терапія, та ще й безкоштовна. Ці краплинки стирають умовності та бар’єри віку, віри, мови, вони створюють простір близькості та глибини, емпатії.
В сьогоднішньому світі, де прийнято бути успішними, здоровими, нездоланними, стало соромно плакати. Особливо чоловікам. Але так, інколи, потрібно. Нам навіть складно уявити, яка для деяких людей розкіш- залишитись на самоті із своїми відчуттями і відкритись Богу, собі, коханій людині, психотерапевту. В сучасному світі так багато несправжніх акторів, що справжні сльози та душевне тепло поступово стають самими дорогим товаром. Сльози змивають не лише намальовані очі, але й забирають напускні соціальні маски та видумані образи. Тож можливо, щоб спробувати та цінувати кращі моменти життя, слід інколи скуштувати й смак сліз.
Допомога іншим робить нас нормальними. Бажання обійняти, приласкати, допомогти, потреба бути співчутливими, закладені в нашій християнській ментальності, людяності. Бути поруч, слухати, співчувати, відчувати, підтримувати - люди приходять за цим знову і знову. Не відмовляйте собі у можливості пережити свої відчуття та проявити емоції, перейнятись щиро відчуттями інших, побути з ними поруч, коли їм складно, допомогти поплакати та витерти сльози з їхніх щік. А також порозмовляти про життя, про щастя, про особливу силу, яка є в кожного, навіть коли здається, що її не має. Про здібності. Про те, що коли минають миті відчаю, приходить розуміння того, що випробування і труднощі нам даються для розуміння чогось більшого. Добрі слова, надихаючі історії, підтримка можуть змінити життя. Таки можуть. Реанімація серця за допомогою сліз, цілющих слів і часу таки лікує. Сум відступає, сміливо настає новий день. Не відразу, але настає.
Люди можуть забути, що ви сказали. Люди можуть забути, що ви зробили. Але ніколи не забудуть, що вони відчували поруч з вами.
Я не стидаюсь своїх сліз. Але наївно мрію, щоб вони були лише від приємних, щемливих митей. А ще, я вірю в сонячні мости між душами людей. По них можна відшукати один одного.
Надіюсь, що в близькому майбутньому, натомість обігрівачів для житла, нашим внукам не прийдеться купувати душевне співчуття коханих чи сльози у пробірці.
