Років десять тому випало мені підсісти в поїзд Львів – Київ. Заходжу в купе, а там у розпалі суперечка між двома пасажирами. Запитаєте, на яку тему? Та все вона – політика! Про що ще можуть сперечатися галичани, як не про партії та історичне минуле. Не знаю, з чого воно у них почалося. Але перше, що почув, були вимовлені з юначим максималізмом слова:
– Це у вас говорить комплекс меншовартості, бо ви довго жили під московською окупацією.
Сказано гостро, з неприхованим наміром образити співрозмовника. А якщо зважити на його похилий вік, то й взагалі за межею фолу. Але дідусь лише співчутливо усміхнувся.
– Ви щойно вкотре довели істину про здатність людей звинувачувати інших у власних гріхах. Тепер розумію, звідки ваша агресивність. Ви нею маскуєте свій комплекс меншовартості. Бо свідомий українець навпаки скаже, що його рідна ненька-Україна була тоді на перших ролях.
– Та про що з вами говорити. Ви ж Інтернет не читаєте!
Літній пасажир постукав себе пальцем по чолу:
– У мене ось тут Інтернет, юначе. Я пам’ятаю справжню окупацію. Трамваї у Львові були перегороджені навпіл ланцюгом. В одній половині їхало дво-троє німців, а в іншій душилися українці. Якщо назустріч ішов німець, то належало зійти на дорогу і його пропустити. На вулиці Вірменській, там де нинішня молодь кавусю попиває, розстрілювали заложників. Їх визначали з шанованих львів’ян, з інтелігенції. І як тільки десь знаходили вбитого німця чи хтось порвав телефонний дріт, людей розстрілювали десятками. Кров текла бруком… Ось що таке окупація.
Він замовк, зажурений власними спогадами. А потім продовжив:
– До речі, я колись теж бурчав на радянську владу. Не мав з чим порівняти. Таки правда – щоб щось оцінити, треба його втратити.
Такий давній епізод. І згадав я його, бо 30 грудня виповнюється 92-га річниця утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. А розпався він 23 роки тому. Відповідно, вже понад третина мешканців України нічого не знає про ті часи з власного досвіду. Молоді люди, що народилися в суверенній Україні або не досягли ще свідомого віку, живучи в Україні радянській, читають і чують про ті часи стільки небилиць і брутальних перекручень, що вберегти мозок незасміченим дуже важко. Тому й хочу пробити отвір для правди у цих бастіонах брехні.
От зараз вступ до Євросоюзу подають як найвище благо. Отже, знову союз. Ну, і чим же він відрізняється від радянського? Колись кожна союзна республіка мала свій парламент, уряд, державні інститути. Над усім цим стояла Верховна Рада СРСР і союзний уряд. Те саме маємо і в ЄС. Держави, входячи до нього, позбуваються частини суверенітету і підпорядковуються рішенням Європарламенту. Вони узгоджують національне законодавство, пристосовуючи його до загальних стандартів. Мають єдине командування для всіх збройних сил. Користуються спільною валютою. Їздять всередині Шенгенської зони без віз. А в СРСР внутрішні кордони взагалі були лише адміністративними, їдь, куди хочеш і купуй усюди на рублі. Тобто, за структурною побудовою немає жодної різниці. Точно знаю, що не один з опонентів вигукне: «Але там був «старший брат» – Росія!» Відповідаю. В Євросоюзі є аж дві «старші сестри» -- Німеччина і Франція. Їх ще називають «важковаговиками» ЄС. Тільки це абсолютно не суттєва відмінність.
Тоді в чому ж реальна різниця? Радянський Союз був соціально орієнтованою державою. Ми тоді не знали, що таке безробіття і величезна майнова нерівність, не платили за освіту і медичне обслуговування, отримували безкоштовно квартири і мали копійчані комунальні тарифи. Людей шанували за сумлінну працю, а на сваволю хамуватих начальників завжди знаходилася управа. Ще був гарантований літній відпочинок, оздоровлення дітей за символічну плату. Нічого цього в ЄС нема. Натомість триває процес уніфікації, пропаганда закликає помалу забувати національні коріння, мовляв, цілком вистачає визначення «європеєць». Те, що становить національну самобутність густо замальовують тлом так званої масової культури. А в СРСР держава щедро фінансувала з бюджету розвиток національних культур, технічну та художню творчість, суворо виконувалися правила пріоритетного видання книг національними мовами. У нас зараз продають в півтора десятків менше книжок українською, ніж в радянські часи. А що буде далі?
Знаю, знайдуться охочі й тут мене спростувати. Але не знайдеться у них на те аргументів. Лише пропагандистські штампи. Зате я маю дуже вагомий аргумент на користь СРСР. Бо чомусь чим далі він відходить в минуле, тим агресивнішою стає антирадянська пропаганда. Що це за парадокс такий – радянської влади давно нема, а з нею щораз завзятіше борються! Все дуже просто. Засоби масової інформації перебувають в руках багатих. А багаті бояться, щоб люди знали правду про життя в соціально орієнтованій державі. Бо коли вони прозріють, то перестануть нарешті голосувати за багатих. От скільки торохкотять про те, що Путін хоче повернути СРСР. Зухвала брехня! Ніхто нам не поверне мільйонів дармових квартир на рік, безкоштовного навчання, врешті – газу ціною 2 копійки за кубометр. Ніхто! Окрім нас самих, за умови, що захочемо знати правду, навчимося її сприймати і зуміємо вийти з-під впливу технологій маніпуляції свідомістю.
Слову «ностальгія» пропаганда ухитрилася надати гостро негативного звучання. Але ж у ньому нема нічого поганого. Впевнений, для мільйонів українців день 30 грудня 1922 року багато значить. Вони знали краще життя і мріють про його повернення. А мрії ще жодна, навіть найбільш буржуазна і реакційна влада не спромоглася заборонити.
Здається все. Але – ні! Упустив один стереотип антирадянської пропаганди. Той, що про масову русифікацію. Тому на завершення ще одна картинка з життя. На цей раз зовсім недавня. Буквально вчора мимоволі став на вулиці свідком діалогу двох людей віком під тридцять з явно вираженою політичною спрямованістю, про що свідчили характерні значки. Приводжу дослівно.
– Міську, слава Україні!
– Героям слава, Стефку! Де так ідеш?
– В зберкасу, треба заплатити за мусор і садік.
Як ви думаєте, хто ж його так русифікував, цього націоналіста? Якщо знаєте, напишіть в коментарях. Буду вдячний.
