На Донеччині люди скаржаться, що не живуть, а виживають

Через відсутність газу волонтери змушені допомагати місцевим і опалювальними брикетами - їх привозять близько 25-ти тонн на день та видають по тонні в руки. Взимку тут замерзло чимало безхатченків.

Заходимо в гості до 81-річної Валентини Олександрівни, яка мешкає зі своєю 87-річною подругою. Жінка переїхала з Чернігівської області більше 60-ти років тому, і досі розмовляє українською. Готові пригостити нас навіть останнім буханцем хліба. Оптимізм та сила духу цієї жінки не може не вражати.

- Я своїми ручками будувала шахти, школу, свою хатку, - каже Валентина Олександрівна. - Чоловіка вже 15 років нема, син та один онук недалеко живуть, сусіди допомагають. Ми дівчата хоч куди, ходили б ще на дискотеки, та колінця не дають. Пенсії 1200 гривень, але більш-менш вистачає, бо багато не накупишся. Ми стільки всього пережили, і цю війну переживемо. Тільки не стріляли б.

Фото 1 з 8

Previous Next

1. 
2. 
3. 
4. 
5. 
6. 
7. 
8. 

Previous Next

У місті залишилось чимало багатодітних сімей, адже їм найважче виїхати. Заїхали до однієї з таких. До нас вийшов хлопчина років з дванадцяти - вдома за старшого, поки батьків не було вдома. Діти тут змалку розуміють що таке війна.

Найбільше люди бідкаються через безробіття. З десятків шахт зараз працюють тільки дві. По дорозі натрапили на похоронну процесію - на днях тут засипало шахтаря. Заїхали до чоловіка, якого сусіди називають майстром на всі руки. Він показав снаряд, який влучив в його дім.

- Ціни підняли, а через закриття шахт ходжу на роботу декілька разів на тиждень, - каже шахтар. - От і отримую 600-800 гривень на місяць.Через дефіцит все подорожчало. Підробляв би  столярством, та інструменти знищив снаряд. Живемо з сім’єю на квартирі, але приходжу помагати мамі. Хата та квартира розбомблені, мама завжди плаче, що ми не живемо, а виживаємо. І нікуди ж не поїдеш, не кинеш своїх стареньких батьків. Та і доки можна втікати?