Коли повернемо мирне небо

А час невпинно йде. Доба за добою. І кожен черговий листок календаря стає не лише відліком руху в майбутнє, а й доносить до наших днів відлуння минулого. Ось як цей – 22 червня. Того дня 1941-го року Друга світова війна брутально увірвалася в життя Радянського Союзу і стала для його багатонаціонального народу Великою Вітчизняною.
Вже давно нема такої країни, а дата, в яку покликано її на смертний бій, залишається. Той бій завершився перемогою сил добра над фашистською нечистю. І вшановуючи самих переможців, ми неодмінно дякували і нині дякуємо їм за наше мирне небо. Дякуємо і ветеранам, живим творцям Перемоги, і тим, перед світлою пам’яттю яких схиляємо голови.
Так тривало роками. І чим далі в часі віддалялася війна, тим більше звикалися ми з тихим та спокійним життям, як звикають люди до усього доброго. І почали сприймати щастя мирного неба вже не як безцінний дар, а як природну і невід’ємну складову нашого життя. Таки правду казали давні мудреці – щоб щось оцінити по-справжньому, його треба втратити. Все так і сталося. Але цього разу ми спершу втратили здоровий глузд.
Чому могло таке статися, що в Україні, яка заплатила велетенську і трагічну ціну за свій мир, знову лунають постріли, гуркочуть вибухи, гинуть мирні люди?.. Знаю й усвідомлюю – те, що скажу зараз, багатьма буде сприйнято як крамола. І саме тому буду про це говорити. В надії, що вдасться достукатися до втраченого тими багатьма здорового глузду.
Замисліться, і скажіть – чи вартий був колишній президент Янукович більше сотні втрачених життів у Києві? Чи може вартий того, що люди гинуть зараз, постійно збільшуючи трагічний перелік жертв нової війни? Що ж так нестерпно гнобило нас, що не можна було дочекатися хвилини іншої відплати? Демократичної! Хай би отримав всенародний ляпас у вигляді кількох мізерних відсотків, як у 2010-му його попередник.
Та ні, хтось захотів подарувати йому задоволення говорити про те, що усунутий він від влади не народом, що його обрав, а в антиконституційний спосіб. А може це лише супутній ефект від виконання інших бажань, вже їхніх особистих? Бо дуже багатьох революційна хвиля винесла на такі посади, яких вони ніколи б не досягли й близько в спокійний час. То може вони варті сотень втрачених  життів і загрози, що лік той перейде, не припусти Господи, на тисячі?
День 22 червня ми традиційно відзначали в скорботі за полеглими. Нині ця скорбота примножена жертвами новими. І вони не можуть бути даремними. Ми з вами не маємо на те права. Бо загиблі закликають нас до мудрості. Як важливо, щоб цей заклик почули всі!
Добро завжди перемагає. Хтось має гріхи темних задумів, нетерпимості, радикалізму. Інші нагрішили байдужістю, спокійно спостерігаючи за тими першими чи навіть підігруючи їм. Але для чогось існує покаяння. Треба лише правильно його розуміти. Покаяння – це не слова. Каятися треба вчинками і діями. От давайте домовимося, що коли мирне небо повернеться, ми будемо його цінувати. І більше ніколи нікому не віддамо!