Я люблю прояви України невізуальні і дуже ціную їх. Особисто мені хочеться навпаки, щоб українців знадвору не можна було відрізнити від решти людей світу. Шоб українці абсолютно синхронізувались за екстер’єрами з іншими народами і органічно виглядали на вулицях Сингапуру чи Атен.
Але коли б хтось із нас починав говорити або щось робити – то одразу безпомильно ставало зрозуміло. Українець. Українка.
Люди у затертих джинсах і простих футболках та кедах, котрі мислять і маркують себе українцями – виглядають не менш нарядно і заслуговують на ще більше лайків.
І я обожнюю, коли молоді люди у конверсах та худі вишивають в науці, мистецтві, кіберспорті, айті чи музиці, а потім знімають капюшон і кажуть – хай, я Саша і я фром Юкрейн.
Добре, поясню розгорнутіше, бо не всі зрозуміли.
Від вишиванки раз в рік відгонить чимось червонокнижним. Таким, що безповоротно зникає або вже зникло і ми видобуваємо його як затерте і старе свідоцтво про народження. Як документ, що засвідчує особу. Під час перевірки документів, яка завжди принизлива. Масово вдягати вишиванку на день вишиванки це щось на кшталт, як говорити українською мовою на день мови. Щось типу флешмобу, але національна ідентичність – це ніфіга не флешмоб.
Але вишиванки цілком живі і добре себе почувають, приміром, на весіллях і випускних. Чи на Великдень у церкві. Це достойний елемент поточної і живої української культури. А не свічечка на підвіконні раз в рік. І це нереально круто.
Фоткатись з паскою раз в рік – це норм, бо вона актуальна тільки на Великдень, а в інші дні безглузда. Але вишиванка раз в рік – це щось на кшталт прапорців на передвиборчому мітингу. Всі ними махають, атмосфера натхненна, кандидат тішиться, бо думає, шо всі за нього. А прапорці потім всі у смітнику.
Оце все в один день - це як перше травня. Тільки замість червоних кульок - сорочки.
