Василь мав стати маминою опорою, але наразі прикутий до ліжка. Допоможіть юнакові стати на ноги!

Ірина БЕЛЯКОВА

У родини – п’ятеро дітей. Василь – найстарший, а наймолодшому з діток – три рочки. Батько хворіє. На лікування старшого з дітей гроші взяти ніде.
Раніше Марія розраховувала на допомогу рідного брата. Але той після перебування в АТО зламався – часто кричав «літаки, зараз хату знесуть, лягай» і сам падав на підлогу. Ніяк не міг звикнути, що тут не стріляють. Він помер і назавжди залишився 30-річним. У родини - безвихідь.

Мені ніяково звертатись до людей за допомогою, але, повірте, вже безвихідь та відчай – я мушу поставити на ноги старшого синочка, йому лишень 19, - Марія Дембіцька з Бучацього району зупинила розмову, аби опанувати себе. – Якось всі біди враз навалились. І що робити – я не знаю. Думала, Василько допомагатиме мені поставити на ноги молодших. А тут допомога потрібна йому самому.

Зараз Василь Дембіцький – в обласній лікарні. Медики роблять все, що можуть, але не виключають, що лікування буде дороговартісним і довготривалим. Варто, кажуть, поїхати до столиці бодай на консультацію та обстеження, але грошей у родини немає, - зовсім.

На ноги мій синочок хворий, - розповіла пані Марія. – Він був на роботі в Польщі – не від пошуку хорошого життя поїхав. Якогось дня просто не зміг звестись на ноги. Місяць там пробув, з них три тижні буквально пролежав. Ще й додому через закриті кордони повернутись не міг.

Після закінчення школи Василь вивчився на тракториста і деякий час працював у колгоспі. Заробітки мізерні, а родина велика. Ще й почав сильно боліти хребет. Але старший з дітей у багатодітній родині одного дня сказав мамі: «Їду до Польщі, мушу заробити трохи грошей, щоб тобі допомогти, мамо»…

Відео дня

Мій чоловік сильно хворіє, на руках – п’ятеро дітей, - розповіла пані Марія. – Василькові 19 – він найстарший. Марійці 17, Михайлику 14,семирічна Соломійка закінчила 1 клас, а Владику лише три рочки. Ще й мама старенька сама лишилась.

Раніше Марія розраховувала на допомогу рідного брата. Він і їй по господарству допомагав, і літню маму пильнував. Але після повернення з АТО, де перебував понад 1, 5 року, Степан Скрипський захворів. Чоловік не міг адаптуватись до життя на мирній території, часто кричав «літаки, зараз хату знесуть, лягай» і сам падав на підлогу. Ніяк не міг звикнути, що тут не стріляють. Життя чоловіка обірвалось – йому назавжди залишиться 30 років…

Ще й мама в сусідньому селі живе – залишилась сама, - розповідала про своє життя-буття пані Марія. – Влада місцева допомогла - дали трохи грошей на пам’ятник Степанові. Обіцяли хату перекрити і виділити землю – не дають. Ось так і живе - мама сама, я тут намагаюсь дати раду всім. А тут ще й Василько зліг…

Пані Марія не працює, але дає раду родині та господарці. Проживають Дембіцькі у с. Соколів Бучацького району. І нікому діла немає до їхньої біди…

Я вас прошу, добрі люди – допоможіть малому на лікування, йому ж тільки 19 і все життя попереду, - звертається до усіх небайдужих Марія Дембіцька. – Я таких грошей не маю. Як не матимемо за що його лікувати – не дай Бог, інвалідом стане. Допоможіть поставити сина на ноги - я благаю…

Аби бодай трохи полегшити життя синові, Марія вже взяла 15 тис. грн. кредиту. Чим віддаватиме – навіть поки не думає. Чоловік звернувся за допомогою в Бучацьку РДА – здав пакет документів. Але чи поможуть – родина не знає. «Кредитні» гроші закінчуються. Безвихідь…

Ще з нами живе чоловіка рідний брат – не має пальців на руках, - Марія вже плаче так, що спинитись не може. - Тяжко, мені, я дуже бідую з ними… З кредитів не вилажу. Нема кому помогти. Мала одного Стьопу – приходив, допомагав. А тепер – біда і замкнене коло. Допоможіть, благаю вас…