Два крила її натхнення – вишивка і фото

Тернополянка Вікторія Кривоніс пишається своїм прізвищем. За освітою вона інженер комп’ютерних систем та мереж, проте жодного дня не працювала за спеціальністю. Каже, що комп’ютер їй стає у нагоді, коли розробляє схеми для вишивки та обробляє фотографії. Пані Вікторія – майстер народної художньої вишивки. Володіє понад двома сотнями вишивальних технік і швів. Разом із чоловіком працює у фотовідеостудії «Білий птах». Займається фотозйомкою.

Освоїла 200 технік і швів

Вишивка стала невід’ємною частиною її життя 17 років тому. В дитинстві мама навчила її в'язати гачком і спицями, шити, робити картинки із зерняток, але не вишивати.

–       Вперше я взяла голку в руки у 1996 році, коли мені захотілось вишити хрестиком картинку, – пригадує Вікторія Кривоніс. – Це досі моя улюблена картинка. Але якщо на неї глянути, то стає страшно, адже хрестики вишиті в різні сторони.

У 2000 році жінка працювала на ринку. Допомагала своєму чоловікові із бухгалтерським обліком торгових точок. За порадою подруги записалася на курси вишивки, які організовувала біржа праці. Жінці пропонували йти на перукарські курси, мовляв, так можна швидше знайти роботу. Проте вона таки наполягала на вишивці. Курси проходили на базі ПТУ №10. Пані Вікторія чемно відходила на них три з половиною місяці. В результаті отримала четвертий розряд вишивальниці.

–       Тоді мені показали близько 60 різних технік і швів, – каже майстриня. – Справа в тому, що одна техніка може поєднувати в собі кілька швів. Приміром, техніка «вирізування» поєднує такі шви як «качалочкову лиштву», «пряму лиштву», «ляхівку», «зерновий вивід», «курячий брід» тощо.

Тож починаючи із 2000 року, пані Вікторія посилено взялася за вишивку. Відтоді завдяки своєму невпинному бажанню вчитись і освоювати щось нове, опанувала додатково майже півтори сотні технік і швів.  В грудні 2016 року отримала звання майстра народних художніх промислів з художньої вишивки. Врешті жінка зрозуміла, що готова передавати свої знання і вміння іншим.

«Борщівкою» «заразили» учні

–       Господь дав мені таких людей, як я сама, які теж хотіли навчитися, з якими ми завжди були на рівних, – додає майстриня. – Вони жартома називають мене вчителькою, проте насправді – це мої друзі, які самі є дуже талановитими і я в них також маю чому повчитися. Тому в нас відбувається обмін позитивною енергією.

На навчання до пані Вікторії приходять різні люди, яким цікава вишивка. Тож цей процес захопив жінку настільки, що згодом разом із Майєю Юркевич і Ларисою Овчарук створили громадську організацію «Школа борщівської народної сорочки».

–       Я завжди приходила в Тернопільську бібліотеку №4 для дорослих, – розповідає вишивальниця. – Тоді директором була Світлана Козелко. Вона запропонувала мені підготувати персональну виставку. Давні друзі - дівчата з творчого об’єднання «Берегиня»  теж полюбляють цю бібліотеку, і ми разом  вирішили поїхати на фестиваль «В Борщівському краї цвітуть вишиванки».

Власне саме там пані Вікторія закохалась у борщівські сорочки настільки, що це її накрило з головою. Повернувшись у Тернопіль в стані особливого піднесення, вирішила провести майстер-клас із «борщівського верхоплуту». На нього завітало понад сорок бажаючих! Тоді майстрині знадобилася допомога Майї Юркевич та Лариси Овчарук, які згодом стали співзасновницями «Школи борщівської народної сорочки».

–       До речі, у борщівська сорочка поєднує в собі понад 50 технік і швів, – пояснює пані Вікторія.

Щоб популяризувати «борщівку», проводили навіть вишивальний пікнік на природі. Цікаво, що «борщівкою» майстриню «заразили» її учні.

Вишиває лише для родини

Вікторія Кривоніс каже, що за вишивкою вона може проводити й 10 годин на добу, але бувають дні, коли вона присвячує свій час розробці нових схем. Всі домашні уже знають, що тоді її не можна чіпати.

11-річна донька майстрині вміє вишивати стрічками, плести вироби з бісеру, знає «квадратикову мережку», «ретязь», «мережку». Проте понад усе дівчинка захоплюється малюванням. Вона навчається в школі мистецтв. З трирічного віку вміла ліпити різноманітні фігурки з пластиліну.

31-річний син Вікторії Кривоніс працює будівельником. Жінка каже, що завдяки тому, що десятирічним хлопчиком він вишив і подарував їй картинку, захопилась вишивкою і вона сама.

Вміє вишивати і брат пані Вікторії. Колись на одне день народження він вишив їй картину з конем.

–       Брата і сина навчила вишивати моя мама, – розповідає тернополянка. – Тепер же вона дуже пишається тим, що я можу її навчити чомусь новому.

Вікторія Кривоніс вишиває лише для своєї родини. Людям створювала хіба що невеличкі подарункові речі – чохли для телефонів, подушечки для голочок, закладки.

–       Я дуже люблю мамині вишивки, – стверджує майстрині. – Вони в мене всі зберігаються. Нещодавно мама вишила моїй донечці розкішну сорочку білим по білому.

Святковий одяг – вишиванка

У 2003 році Вікторія Кривоніс вишила собі першу вишиванку в техніці «вирізування» на рожевій тканині білими і рожевими нитками. Чоловікові ж створила сорочку хрестиком. Вперше одягли обновки на день Незалежності України. Вийшли в місто і були дуже здивовані тим, що не побачили нікого у вишиванках.

–       В Центрі ми зустріли бабусю і двох дідусів, які одягли вишиті сорочки, – пригадує тернополянка. – Коли та бабуся побачила нас, то прибігла і дуже втішилася, що ми так святково вбрані. Вона так мене надихнула, що любові до вишиванки мені вистачить на все життя. Відтоді я вирішила, що в мене має бути багато вишиванок, причому для всієї родини, щоб ми зустрічали в них кожне свято.

Кожна сорочка, як дитина

Вікторія Кривоніс зізнається, що ніколи не поспішає з вишиванкою, адже кожен виріб потребує натхнення. При потребі може відкласти розпочату роботу до кращих часів. Спеціально до свят ніколи не вишиває, бо коли починає себе підганяти, то не виходить та річ, котру хотіла б.

–       Свої вишиванки я не просто вишиваю, а проживаю, – каже майстриня. – В мене нема жодної вишиванки, яка була би точно такою, якою я собі задумала її на початку роботи. Тобто я її придумую, доповнюю, змінюю, тож у кінці виходить зовсім інша річ. Люблю всі свої вишиванки, бо я їх виносила, як дитину.

Поєднує почуття з пейзажем

Окрім вишивки в житті Вікторії Кривоніс є ще одне захоплення – фотографія. Відтоді, як чоловік взявся за зйомки урочистих подій, жінка допомагала йому обробляти відео. Бувало й таке, що інколи сама підміняла його на весіллях. Проте зрозуміла, що працювати з відеокамерою важко, тож вирішила взятися за фотоапарат.

–       Для мене дуже важливим стало зловити мить, – каже тернополянка. – Пригадую одне цікаве й дуже вдале фото. Тоді небо було вкрите хмарами, аж раптом блиснуло сонце. Я саме посадила молодят під годинником в Центрі Тернополя, раптом з-поміж щільних хмар блиснуло сонце і осяяло їх. Вловивши той момент, мені вдалося чудово поєднати людські почуття з пейзажем.

Жінку дуже надихають ті моменти, коли їй вдається підкреслити почуття пари з допомогою навколишнього середовища. Якось їй вдалося впіймати в кадр молодят, які стояли в церкві з коронами на головах, і сонячне проміння так освітило їх, що корони засяяли по-особливому. Це було схоже на Боже благословення.

–       Одного разу на весіллі у родичів я запропонувала молодятам зробити жартівливе фото, – розповідає Вікторія Кривоніс. – Молода посилала коханому поцілунок, дружби з дружками цікаво стояли, а племінниця з боку нареченого сіла на сходах і закотила оченята. Власне це дуже підсилило комічність тієї світлини.

У сюжетній фотографії завжди намагається акцентувати свою увагу на молодятах, ловити виграшний ракурс, шукає цікаві деталі. У репортажній зйомці старається уникати повторів.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.