Малюють, танцюють, в’яжуть гачком, бачать віщі сни. Маловідомі факти про тернопільських письменниць

Хотіла стати місіонеркою

Знана письменниця зі Збаража Надійка Гербіш любить смачно поїсти, хоча саме не дуже вміє готувати. 

• Але то не біда: чимало моїх подружок чудово готують, а деякі навіть забігають вранці на сніданок з гарячою кавою у власному термосі і якоюсь смакотою на додачу, – усміхається вона.

Молода літераторка ще в дитинстві чітко окреслила собі мету – продовжити династію педагогів, якими були її мама, бабуся, дідусь, дідусева сестра, прадід.

• Тож моя перша освіта педагогічна, і я чесно відвикладала кілька років і, може, колись до цього ще повернуся, коли із викладацької роботи заберуть хоч половину існуючої бюрократії, – каже вона.

У дитинстві Надійка Гербіш мріяла бути місіонеркою в Індії, але життя склалося так, що вона зараз мешкає в Україні, а її мама – місіонерка в Кенії.

Родом із села, де ніколи не була

Мало хто знає, що тернопільська письменниця  Ірина Мацко народилася у місці, де жодного разу в житті не була – це село Кошляки Підволочиського району Тернопільської області.

• Моя мама, коли чекала мене, була направлена на роботу в місцеву школу як вчитель математики, – розповідає пані Ірина. – Батьки там прожили дуже мало, до мого народження. Більше вони туди не поверталися, тільки записали мене там.  

Письменниця захоплюється кінним спортом, танцями, особливо фламенко, та книгами. Вона народилася в рік коня, тому в захваті від цієї тварини, її граційності, розуму, швидкості, прагнення до свободи. Каже, що танці, музику і спів увібрала в себе ще з молоком матері.

• У нас вдома завжди  співали, тому знаю дуже багато українських пісень і люблю їх співати, – стверджує письменниця. – Музика зі мною з першого класу. Правда змогла закінчити тільки чотири класи музичної школи. Але на моєму фортепіано, якому вже десь півстоліття, зараз грають мої діти.

Не уявляє свого життя без книг, які не лише читає, а й створює сама. За другою освітою Ірина Мацко  – оформлювач друкованої продукції. Змалку дуже любила малювати і перемальовувати. Портрети відомих людей перемальовувала з журналів, автопортрети – дивлячись у дзеркало.

В дитинстві ледь не померла

Тернопільська письменниця, художниця, майстриня Ганна Осадко кілька разів у дитинстві мала реальні шанси померти: двомісячною дитиною через недіагностоване двостороннє запалення легень,  у рік – мало не звалилася з балкона, її схопили в останній момент, у два роки – знову пневмонія, у три – впала в криницю.

А ще їй довелося змінити аж три середні школи. Дорослою захистила дисертацію з теорії літератури суто з любові до літератури.

– Я народила двоє дітей усупереч резус-конфліктам, – каже Ганна Осадко. – Інколи мені сняться пророчі сни. Свою роботу у видавництві, де працюю уже 17 років, я знайшла за оголошенням у газеті «RIA плюс».

Перша книжка в сім років

Ще одній тернопільській письменниці та журналістці Зоряні Замковій завжди не подобалась спрощена  одноманітність, однотипність. Ще в дитинстві уявляла: якби дерева в лісі були б рівненько-одинакові – це був би не ліс, а височезний штахетник. Вона завжди вважала себе індивідуальністю. Ще в школі вирішила покласти край буденності, одностроям шкільних радянських форм. Тому власноруч шила і вишивала люрексом комірці, фартушки, навчилася плести гачком та спицями, мережити. Перший костюм, який не соромно було демонструвати і для глянцевих журналів сплела у сьомому класі. Писати і малювати почала років у чотири.

• Намалювала дівчинку Катрусю з «Катрусиного кінозалу», чинно підписала свою картину і понесла в художню школу, – пригадує пані Зоряна. – Там мені пояснили, що я талановита, але ще дуже маленька і приходити треба після семи літ. А в семирічному віці  я вже займалася літературою – написала першу свою книгу про спалене німцями село сторінок на десять, з ілюстраціями. Мама досі береже мій перший самвидав.

Першу поетичну книгу «Фрески собору видінь» видала вже не в юному віці, згодом з’явилась і друга – «Клопоти з ідеалом». Стала дипломантом творчого конкурсу імені В. Вихруща, прийняли до лав Національної спілки письменників України. Наприкінці минулого року вийшла книга «Маленька крапка знаку запитання».

• Коли зникає натхнення писати, свою творчу енергію вкладаю в інше русло, – пояснює пані Зоряна. – Вишивка, плетиво руками, наче плетиво уяви – воно заспокоює, тішить. Це також творчість. А коли зникає натхнення в’язати – пересаджую вазони, яких у мене багатенько.

Жінка вірить, що ім’я впливає на її долю. Батько, Степан Лисий, назвав її Зоряною, почувши душевну пісню «…там ходиш ти, моя Зоряна, моя любов і тиха рана». В дитинстві гордилася своїм іменем, коли прочитала передовицю «Правди», центральної газети – «Зоряна дорога». І хоча стаття була про зоряну дорогу поступу, зрозуміла: навіть від зміни наголосу ім’я не тьмяніє. А ще є пташка  в тайзі, яка на зорі співає – зорянка.

• З моїм іменем трапляються й казуси, – розповідає письменниця. – Нещодавно мою статтю передрукував сайт з центральної України, переклавши її російською мовою. Видно, переклад кинули автоматичний, бо підпис Зоряна Замкова світився особливо – Звездная Замковая.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.