Коли я була маленькою, усе навколо видавалось таким серйозним і великим.
Вибрані миті, пазли спогадів, які залишились в куточках пам’яті.
Височенні дерева в парку, туман над озером, дерева з горіхами і кущі з аґрусом, морозиво в кафе «Сніжинка», квітчаста ковдра. Побиті коліна після їзди на велосипеді, перші ляльки, прогулянки парком, хованки для секретиків біля дому.
Дитинство промайнуло як мить. Різнокольорове і радісне. Скільки усього я змогла пізнати тоді, отримати вдома, навчитись у сестри і батьків. Вірити в свої сили, любити своє місто. Відчувати його смачний запах, споглядати красу пейзажів, захоплюватись і заворожуватись змінами, перепетіями місцевих романів. Тисячі днів прожитих тут, сніданків, десятки зданих іспитів, весен, хороших справ, поцілунків.
Та хіба я виросла? Напевно просто все навколо підросло, а я – всередині ще досі, інколи, маленька дівчинка. Особливо, коли огортаюся холодними вечорами теплою квітчастою ковдрою і читаю книги за горнятком чаю.
Сьогодні ми з чоловіком, як і колись мої батьки, можемо взяти доньку за теплу долоню, і показати їй місто. Слідкувати за мерехтливими зірками, обдуватись легким вітерцем під час вечірньої прогулянками над ставом, захоплюватись чарівними вуличками, годувати перед театром майже «домашніх» голубів, смакувати чай в затишних закладах гостинного міста. В цьому місті неможливо не любити. Тут хочеться думати і говорити про любов до життя і людей. Чому? Тому що, це наше місто. Затишне місце вдома. Наше найпрекрасніше місце на Землі.
Важко уявити, якою б я була без свого міста. Бажаю тобі миру, місто. Бажаю миру, любові і спокою кожному українському місту. Хай у наших дітей теж будуть приємні спогади про місто, де вони живуть.
