Оповідка про сусідку

Морально-психологічний портрет тієї чи іншої країни складається з суми мільйонів портретів її громадян. Усі ми, разом зі всіма нашими чеснотами і вадами, визначаємо обличчя держави і, відповідно, створюємо про неї враження. Воно може бути різним.

По сусідству зі мною живе вельми цікава, сказати б, неординарна й колоритна жіночка. Її  енергія буквально б’є через край; вона постійно у справах, а коли сміється чи свариться з чоловіком, то це чує весь будинок. А ще вона вельми сентиментальна і чутлива – переважно тоді, коли зачіпають її інтереси. Отоді вона миттєво із сумирної кішечки перетворюється на розлючену тигрицю, ладну розшматувати всіх, хто, як їй здається,  посягає на її  комфорт чи добробут. А вже за хвилину пустить сльозу (цілком щиру!) за долею покинутих напризволяще дітей. А ще за якийсь час із зловтіхою розповідатиме про невдачі відомого бізнесмена, котрий теж живе неподалік. І киватиме при цьому на небо, мовляв, там  усе бачать і кожному воздають по заслугах.
 

А невдовзі лаятиме на всі заставки нечистих на руку чиновників, до яких не підступитися без хабара, і принагідно роздумуватиме, скільки ж доведеться дати «на лапу», щоб  влаштувати родичку-майбутню випускницю місцевого, вельми гордого своїми здобутками університету, на «тепленьке місце». І як потім затрачені гроші треба буде (обов’язково треба буде!) «відбити»… Полюбляє вона також згадати, як спритно їй вдавалося обводити навколо пальця незвиклих до наших гешефтних оборудок поляків і полячок («Ну ті яцеки і кшисі чисто як діти!»). І сміється вона, оповідаючи це, так щиро й радісно, так захоплена собою, наче дитинча, якому пощастило обдурити свого приятеля у грі в фантики. Зате як гарно співає, коли в неї збираються гості – заслухаєшся…


Вона для мене – яскраве уособлення України з її заповзятливістю, енергією, підприємливістю, співучістю, гумором, сентиментальністю і водночас – неприємною хитруватістю, заздрісністю, пліткарством, властивістю радіти з приводу невдач ближнього і у слушний момент зробити йому хоча б дрібну, але пакість. Вона вся наче зіткана із різнобарвних клаптів, іноді зворушливих, іноді – смішних, а іноді – просто відворотно-непривабливих.
 

Чого в цій суперечливій суміші більше: вродженого чи набутого? Що і хто більше винен в тому: татари? австріяки? поляки? комуняки? Чи, може, наш рідний менталітет? Щиро скажу – не знаю.
 


-

 

Коментарі (0)

Кожного з нас Росія останніми роками розчарувала по-своєму. Знаю, що втратила багатьох своїх тутешніх шанувальників група...

Історично так повелося, що ми у своїй провінції традиційно поклонялися не лише всьому «заграничному», а й нашому...

Віддавна повелося, що особа, яка береться за виконання якихось відповідальних обов’язків чи набуває певного соціального...

Віддавна повелося, що особа, яка береться за виконання якихось відповідальних обов’язків чи набуває певного соціального...

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up