Стихії природи і почуттів

Як жартував мій улюблений комік Джордж Карлін про гавайців – спочатку вони будують свої будинки біля підніжжя вулканів, а потім дивуються звідки у них лава у вітальні.
Як би нам не хотілось ненавидіти рубачів дерев та інших недалеких людей, котрі живуть вузькими інтересами – варто визнати очевидний факт: на Землі не буває ідеальних місць для життя і кожне має свої недоліки. Живеш в горах із захмарними краєвидами? Отримай ризик лавин, повеней і труднощів з інфраструктурою. Живеш на тропічних островах посеред красивих дівчат в бікіні? Отримай ризик штормів, цунамі і малярії. Живеш в Тернополі і в тебе все тихо і мирно? Отримай ризик знудитись до смерті.
І тут вже сам мусиш собі обирати – хочеш ти жити серед краси чи серед спокою. Коли декілька днів згори фігачить безперервний сильний дощ і випадає місячна норма опадів за декілька годин – величезна площа гір збирає ту всю воду як дах і несе річками-водостічними трубами в долини. І уникнути цього нереально ніякими смереками. Це як засадити собі дах хати соснами і під час дощу очікувати, що вона звідти стікати вже не буде. Я, звісно, не кліматолог, але підозрюю що якраз лісисті гори беруть немалу участь у формуванні дощових хмар, затримуючи вологу, яка випаровується і випадає знову. Але це вже інша тема.
Серед цілодобової доставки піци, підігрівів керма та онлайн-подачі показників за комунальні послуги ми забуваємо, що існує природа і що її стихії все ще можуть бути некерованими. І коли з боку вершин течуть потоки каламутної води – то з боку величезної рівнинної України течуть потоки палаючої ненависті до рубачів лісу, збірного образу недалеких гуцулів. Відчепіться вже від них, ненависті вони вже не стягнуть.
Їм і води досить.