Волинська трагедія - годі жувати соплі «покаяння»

Кучма, Кравчук, Філарет (Михайло Денисенко), Святослав Шевчук, Іван Дзюба, Ігор Юхновський і ще кілька людей з відомими прізвищами днями написали чергове вибачливе звернення до польського суспільства, яке деякі ЗМІ охрестили листом «покаяння і прощення». У ньому йдеться про трагедію «Волині і польсько-українського конфлікту в роки Другої Світової війни».

Здається тема вже неодноразово закрита, знову піднімається. Та судячи по всьому, не випадково. У той час, як увагу українців скеровують лише в сторону сходу, і болючі для європейських партнерів теми намагаються не зачіпати, в Польщі йде активне опрацювання свідомості громадян по створенню образу садистів українців, які вчинили такий собі геноцид польського населення в часи Другої Світової, на Волині, і не тільки.

При цьому пропаганда не обмежується лише Польщею. Днями придбав у львівському кіоску газету «Kurier Galicijskii», номер 9, за 17–30 травня. Видання польською мовою. На першій сторінці стаття про святкування польської Конституції «3 травня», і фотографія молодих поляків у напіввійськовій формі з польскими прапорами в центрі Львова.

А ось в потрохах газети я наштовхнувся на щонайменше дві статті присвяченній українцям, які хорстоко вбивали і катували поляків, зокрема, одного мученика ксьондза. Свята людина була, пишуть, а прийшли українці і нелюдський спосіб убили його. В іншій статті читаю роздуми над тим, як було б варто змінити оуноцентричну лінію в історії України, бо бачте, ідеологія ОУН була по своїй суті людиноненависницька, а ось польська Армія Крайова, якщо і вбивала українців, то без ненависті до них по етнічній ознаці. Саме такий висновок напрошується, коли читаєш ті статті.

Переповідати їх нема сенсу. Попри те, що вони однобокі і пропагандистські, я вважаю, що їх автори мають право на власну думку, але все ж вони показують певну нехорошу тенденцію, у той час як ми толерантно «по-європейськи» та, нібито, по християнськи замовчуємо звірства поляків проти українців, вони цю тему розкручують по повній. Так само як і деякі німецькі діячі, намагаються перекласти вину за голокост на українців.

То чи варто вкотре просити вибачення і вибачатись? Як бачимо ця формула не спрацьовує. По-перше, у нас немає права нікого вибачати, бо катували не нас, вибачити своїх катів, можуть лише їхні жертви. Ми ж, заради історичної справедливості і людського милосердя повинні знати правду, і шанувати тих, хто помер лише тому, що був українцем.

Я думаю, що прийшов час закликати поляків до покаяння, бо не на їхній, а на українській землі проливалась кров, не українці, а вони продовжують однобоку пропагандистську компанію по очорненню українців, які бачте, не погодились вмирати як барани, від святого польського ножа, і дали відсіч.

Так, були злочини, бо коли, нібито, йде «зуб за зуб» і «око за око», часто буває, що у відплату страждає набагато більше зубів і очей. І так під час будь-якого кривавого конфлікту. Тому не варто до нього доводити. І тому немає сенсу робити історичну ревізію в надболючому та складному питанні.

Шануйте своїх убитих, а ми будемо шанувати своїх. І крапка. А тепер головне не довести до повторення трагедії братовбивчої війни, а вона може повторитись, якщо хтось і надалі розпалюватиме ненависть до українців, зображатиме навіть в ЗМІ на території України, українця як жорстокого різуна, а поляка, як святу невинну жертву.

А нашим діячам варто не жувати соплі покаяння, за те, що нас вбивали, а закликати поляків перестати ятрити історичну рану, яка ще не зажила, бо як не вдалось вбити в українцеві українця за сотні років колоніального володіння нашею землею, то тим більше не вдасться вибити з нас пам’ять та свою ідентичність сьогодні. Львів був є і буде українським, як і Волинь, як і Галичина, як і Поділля.