“Командир показав свою роботу. Спати потім не могла”: журналістка про війну

На війні Надія Німець втратила хлопця. Досі вона називає його батьків “мама і тато” та часто навідує їх. Дівчина каже, що поки не торкнеться біда когось конкретно - то ти не можеш усвідомити цієї війни. Понад два роки вона пише матеріали на військову тематику і зізнається, що можливо своє життя також пов’яже з армією.  Про війну, життя після втрати, волонтерство та поїздку на Схід журналістки з Тернополя читайте у інтерв’ю. 

- Коли ти вперше поїхала на Схід? Чому прийняла таке рішення? 

- Вперше на Схід я поїхала як волонтерка разом із рідними загиблих наших хлопців і з волонтерами. Ми везли продуктову допомогу, медичну, збирали допомогу дітям. Тоді ми були в Слов’янську, Лисичанську та в Попасній. Ми не чули вибухів тоді. Нас від того берегли. Але моменти були. Наприклад ми хотіли під’їхати до місця, де загинув Андрій Питак. Там саме працювали сапери. Ми йшли до того хреста мінним полем слід за слідом.

- Батьки знали куди ти їдеш? Страшно було? 

 - Знали, переживали. Але вони не розуміють, чому мені це так подобається. Але немає причин переживати, бо що має статись - то станеться. Померти можна і вдома. Нам показали танки.  Ми там побачили його ззовні, зсередини. Так, це цікаво, але ти розумієш, що це зона АТО. Ми не мала права висвітлювати місця знаходження у ЗМІ. Для мене це розуміння військової тематики про яку я пишу. Цього разу коли як була там на Сході, один з командирів показав свою роботу. Щоправда, на фото. Скажу чесно, я не могла заснути. От коли є загиблі - вони мають їхати на місце,  складають протоколи і фотографують це. Є загиблі, є самогубці, є ті, хто гине у полонах. І ти розумієш, що це наші хлопці. Це може бути мій-твій друг, знайомий, чийсь батько. І це страшно. Навіть коли ми переможемо, то ти вже знаєш який буде смак в цієї перемоги. 

- Вирішила повернутись і вдруге. Чому зараз? Ти весь час живеш війною? 

- Другий раз я поїхала, бо знала, що має відбутись ротація військових Тернопільського зонального відділу військової служби правопорядку, - каже журналістка. - Я багато працювала з ними , бо вже два роки я пишу про тему війни у місцевому інтернет-виданні. Познайомилась і подружилась з офіцером психологом Юлею Євстратовою. Вона запропонувала мені поїхати з ними. Я насправді їй дуже вдячна за цю пропозицію.  Ми узгодили це з керівництвом і мені дозволили поїхати. Туди ми їхали майже добу. В мене дуже затекли ноги. Бо важко так весь час в сидячому положенні знаходитись, але воно варте того. Не знаю чи випаде такий шанс ще коли-небудь. Коли приїхали в Попасну – я познайомилась з однією сім’єю місцевих волонтерів, дуже проукраїнсько-налаштовані люди. Вони розказували як рятувались, коли обстрілювали їх. Знаєш, зараз вони готові до будь-чого. В них є підвал, який облаштований всім необхідним, щоб прожити там деякий час. Цей раз я вже чула вибухи. Здалеку, щоправда. Але чула.

- Як виглядає місто після бойових дій?

- Ну по-трохи Попасну відбудовують. Командир розповідав, що нещодавно там облаштували озеро. Все гарно. Там також мінометами «крили» його, градами. Але бачиш, вистояло. Відновлюється. І у всій країні так буде.

- А тут в Тернополі, люди відчувають цю війну? Чи бачиш ти байдужість звичайних людей до подій цих?

- Найгірше, що навіть самим військовим може бути байдуже. От є такі військові, яким байдуже на то, що робиться в їх частині, в їх країні. От ти говориш з ними про війну, говориш на цю тему і розумієш, що розумієш більше що відбувається.  Тут люди також можуть і переживати і бути байдужими. В нас тут спокійно, Слава Богу. Люди не відчувають, що війна. Але спокійно тільки завдяки тим людям, які воюють і які загинули там на Сході. Не знаю, що треба робити, щоб люди на забували про це.

- То все ж тих, хто переймається тим, що відбувається більше? Ти розпочали свою боротьбу з Майдану. Яким він був?

- Під час Майдану я вперше зрозуміла, що люблю Україну. Я приїхала в Київ, вночі виходила на Майдан і там вночі транслювали історичні фільми. Я йшла туди, бачила тих людей, навіть чужі між собою ставали рідними.  От я стою там і думаю: “Я готова навіть сама пожертвувати життям за цю країну, за цих людей”. Справді люди настільки згуртовані, що це дуже багато варто. Вони принесили тони квітів,. Такий момент був, коли я через тиждень приїхала після розстрілів. Загинуло дуже багато людей. І ти йдеш вулицею і усвідомлюєш шо це все життя людські. Дорослі чоловіки не могли стримати сліз просто. Ми запалювали свічки тоді. Ціла ріка із свічок і квітів була. Там на Майдані я познайомилась з Назаром. Тоді ми з Назаром так сиділи біля тих свічок і я ніколи б не могла подумати, що рівно через рік я йому теж буду запалювати свічку на могилі.

- Ти втратили дорогу людину на війні. Як вдалось оговтатись? 

- Мій хлопець рік служив в армії, в батальйоні “Збруч”. Потрапив у першу хвилю мобілізації, - розповідає Надія Німець.  І знаєш, тоді я не цікавилась армією ще. Ну служить, добре. Не цікавилась так армією, тим як живуть там люди. Я досі спілкуюсь з батьками Назара. То для мене друга сім’я. Зараз минуло вже п’ять років майже. Я розумію, що потрібно відпускати, але то велика частина мого життя. Коли я дізналась то був величезний шок. Я була на другому курсі університету. Закинула навчання. Перший місяць весь час сльози, безсоння, нічого їсти не могла. Почались проблеми зі здоров’ям. Дуже часто їздила на могилу. Коли десь два роки пройшло – я більш-менш зібрала себе докупи, вирішила, що треба жити. Але ось ця тема військових, їх життя, пам’яті про них – це те, чим я вирішила займатись в житті. Вирішила спробувати себе в журналістиці. Пішла працювати в одне з місцевих видань, побачила, що в мене виходить писати.

- Майже два роки ти пишете на військову тематику. Наскільки суспільство збайдужіло до того, що війна на Сході?

- Я почала працювати у журналістиці майже два роки тому, - говорить дівчина. - Коли прийшла, то мене запитали у яких напрямках я можу працювати. Я тоді дуже багато спілкувалась із родинами загиблих військових і зрозуміла, що хочу висвітлювати проблеми військовослужбовців у ЗМІ. 

- Чим плануєш займатись в майбутньому. Ти розповідала, що є бажання змінити щось.

- Так, я збираюсь сама йти в армію. Вже знаю де саме хочу служити. Через проблеми зі здоров’ям трохи відклала це, але зараз вже краще. Тому думаю, що скоро ці зміни відбудуться. Це буде пов’язано із журналістикою. Бо я і далі хочу розвиватись в цьому напрямку, але також хочу спробувати себе у військовій справі. Відчуваю, що моє. Зараз хочу використати цей шанс бо якщо не зроблю цього – то буду шкодувати все життя.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.