Сказати: прощавай...

«Завершити стосунки» - звучить якось не по-нашому.

Ми не завершуємо стосунки...

Ми рвемо, раптово зникаємо, звинувачуємо, ображаємося, проклинаємо.

Ми постійно чогось чекаємо, можливо, того, що партнер нарешті усвідомить свою помилку, приповзе на колінах і проситиме вибачення…

Нам простіше розірвати стосунки, відкинути, втекти, бо ми хочемо бути в положенні того, Хто залишає, а не того, Кого покидають, бо, мабуть, немає нічого більш руйнівного для нашої самоповаги, і, здається, немає нічого болючішого...

Є дві стратегії, які, як помилково здається, дозволяють уникнути болю й самознищення: вчепитися в партнера мертвою хваткою, нехай навіть ціною втрати себе як особистості або не погоджуватися на близькість взагалі, втекти при найменших ознаках наближення.

...«Я помітила, що взагалі не вмію «відпускати». Я чіпляюся за стосунки навіть тоді, коли вони не приносять нічого, крім болю, образи, розчарування... Чомусь піти, закінчити стосунки, відпустити - не виходить. Це здається неможливим, чимось нереальним. Здається, що, поки залишається хоч якась надія отримати любов, простіше підлаштуватися, змиритися... І це, безсумнівно, легше, ніж переживати втрату».

...«Все, що розуміється під «близькістю, близькими стосунками» пов'язане для мене з таким болем і відчаєм... Мене багато разів покидали. Першою це зробила моя мати, яка «влаштовувала особисте життя», а я в цей час поневірявся по бабцях, сусідах, знайомих. Мені нестерпно переживати це знову... Тому, коли я відчуваю, що починаю закохуватися, я зникаю сам».

Втекти або вчепитися мертвою хваткою - ці стратегії неначе дозволяють уникнути самого нестерпного, уникнути старого переживання: жаху бути покинутим, знеціненим. Будь-яке нагадування про минулий досвід "виносить" нас у той дитячий стан, який ми переживали колись вперше. Коли ми пов'язували свою надію бути коханими та прийнятими самими найріднішими людьми – нашими батьками. Їх нелюбов для нас, дітей, була рівносильна смерті. І нічиє інше прийняття не здатне було замінити їх прийняття. Тому стає так важливо всіма силами отримати любов від цього конкретного партнера, пам'ять минулого прив'язує до нього, як ніби саме від нього залежить наше життя.

Коли ми боїмося розлук і втрат, ми боїмося пройти через дитяче страждання - втрати значущого зовнішнього об'єкта, від якого ми чекали любові та прийняття, і ми боїмося втратити надію (ілюзію), що ця конкретна людина, з якою в нас зараз є стосунки, все-таки подарує нам таку любов і прийняття, які ми поки не маємо до себе.

Романтичні спогади закоханості розпалюють ці ілюзії...

Колись була і ніжність, і увага, і турбота...

Але...

Залишаючись в цій ілюзії, намагаючись уникнути втрати за допомогою контролю - себе і партнера, зупинившись на півдорозі в страху перед болем, ми залишаємося маленькими, безпорадними, і залежними.

Коли ж ми даємо свою згоду пережити розставання, і все, що воно витягне на поверхню з минулого досвіду, ми погоджуємося на найважчу зустріч. Зустріч з болем і відчаєм.

Ми миримося з тим, що партнер, на якого ми так розраховували, не виправдовує покладених на нього надій та сподівань.

Ми шкодуємо.

Ми прощаємось з мрією.

Ми співчуваємо собі в тому, що так і не відчували себе коханими, бажаними, єдиними.

Ми прощаємо себе за помилки.

Ми прощаємо його за помилки.

Ми продовжуємо жити…

...Мені шкода...

Мені дуже шкода, що ми не змогли пройти через труднощі...

Я дуже ціную те, що між нами було. Ти був (ла) важливий (а) мені.

Я ніколи не забуду того, що відбувалося між нами...

Не забуду того, що відчував (ла), і як дорожив (ла) часом, поведеним з тобою.

Я вдячний (а) тобі за те, що багато чого зрозумів (ла) про себе.

І зрозумів (ла) - які стосунки мені потрібні.

Я ображений (а) і злий (а) на тебе за те, що ти не чув (ла) мене...

Але я не хочу бути прив'язаною до тебе образою і злістю ...

Я хочу піти, і відпустити тебе...

Тому я хочу відпустити свою злість і образу...

Я знаю, що ти зробив (ла) усе, що міг (ла) ...

Я не звинувачую себе ні в чому - тому що теж зробив (ла) усе, що міг (ла) на той момент...

Навіть якщо ти чекав (ла) від мене (або я сам (а) чекав (ла) від себе) більшого.

Мені шкода, що я втрачаю багато чого з того, що було мені дорого: твій запах, твою посмішку, наші розмови, наші прогулянки, чудовий секс.

Але я не можу залишатися там, де мені душно і тісно.

Те, що було між нами - це і є найкраще, що ми могли створити разом.

І мені цього мало.

Тому я йду.

Я залишаю собі цінність мого досвіду.

І я не беру з собою образу, злість і надію на те, що ти змінишся і станеш уважним, люблячим і турботливим.

Я знаю, що цього не буде.

Прощай…