Лавка-сповідальня

Літо – з одного боку чудова пора, а з іншого не дуже. Особисто мене перетворює на  буркотливу бабулю.  Бо у квартирі – задуха,  без відчинених вікон ніяк. А за вікнами…Ех, літо. А під вікнами стіл і лавочки у дворику. А та майже щоразу, як гарний вечір, люди.  Чи п’ють,  чи просто сидять, але сидять, співають, сміються, матюкаються і, скажімо, сповідаються…І поневолі дізнаєшся про всі подробиці, навіть інтимного характеру, чийогось буденного життя. Від почутого, розумієш, червонієш тільки ти. 

А для тих, хто розповідає, то мабуть так собі, дрібниці, якщо можна розповідати  на весь голос під багатоквартирним будинком у нічній тиші. Приміром, сидить під будинком жінка і два чоловіки. Жінка скаржиться одному з них, що він не знає її, не знає, які її улюблені пози. Я у квартирі закипаю як забутий на плиті чайник і подумки  прошу заткнутись.  Нарешті не витримує інший чоловік з їхньої компанії і починає вичитувати панянку, нащо йому оце чути. Я подумки дякую і нарешті  засинаю.   

Проходить день. І «на сцені» уже змінюються актори. Хтось, хильнувши зайвого, вперто думає, що тепер йому дорога в «Україна має таланти» і співає якусь українську пісню. Правда, збоку то виглядає, як зажована касета у магнітофоні в 90-х. А ще, ось так вимикаючи світло у кімнаті і готуючись до сну, можна дізнатись імена усіх місцевих знаменитостей. Бо, чомусь тернопільські деякі тернопільські «ромеи» забувають про таке, як мобільний телефон, і викликають «джульєт», як їхній пра-пра-пра..дід Ромео. Певне, літо впливає таки на людей по-різному. Комусь б’є в голову, комусь – по нервах.