Березень і поети

У березні зачитуюсь поезією Іздрика... Вживаюся у неї вже кілька дів і відчуваю, що це мені домогає зараз, як ніщо інше... Часом, як мій ранковий зелений чай, часом, як дзеркало, часом як спогад про те, що мало би бути, але так і не сталося, і може, навіть на щастя... Поетові рефлексії накладаються на власні, як це зазвичай і буває, коли поезія до душі. Це не означає, що я забув інших поетів, але цей березень точно за Іздриком. Ми ровесники, десь колись перетиналися, Варшава, Львів, навіть трохи спілкувалися. Втім, це не має значення, бо... “в останні дні світу збуваються мрії / та все недоладно / усе недоречно / то я собі тут відвисаю як вмію...” І ще одна дивна метаморфоза. Поезія Іздрика знайшлася якраз тоді, коли я дізнався про те, що інший поет, майже Юрків земляк — Михайло Левицький на сімдесятому році життя потрапив доживати віка у геіатричний центр, по-народному — будинок для перестарілих, що у Петриках під Тернополем. Ще і не надто старий начеб, але ось воно, як буває у долі поета... Відтак, вірші одного поета начеб заповнюють те місце в душі, ту порожнечу, що неминуче з’являється, коли усвідомлюєш несправедливість цього світу. Може, тексти Іздрика — це ще й ліки від відчаю, принаймні у цьому березні, і за це дякую! Несправедлива доля і життєдайна поезія, вони поруч. Хоча насправді поезія Юрка Іздрика, як на мене, ще й дуже легка... Кріз “тіні вибляклі взимку” її можна наспівувати, з нею можна літати, і я літаю, беру її з собою в польоти, навіть не чекаючи осені... Провідаю Михайла і завезу йому трохи коньяку і трохи Іздрика.