Дорога додому

Цього разу — це два перельоти, з острова Готланд спершу на Скандинавський півострів — у Гетеборг, а потім уже на материк — у Варшаву. Ще під час посадки у Гетеборзі чоловік, що стоїть поряд в черзі і тримає в руці разом із посадковим талоном паспорт із рідною синьою обкладинкою, звертається до мене ламаною польською. Відповідаю йому українською й показую таку ж обкладинку. Розговорилися, він із Шацька, у Швеції клав бруківку, заготовляв дрова, здивувався, що я не заробітчанин. Пізніше, вже на виході з літака, чую українську ще від двох хлопців. Пропоную їм взяти таксі на трьох до автовокзалу, звідки через сорок п’ять хвилин має відходити автобус на Чернівці через Львів і Тернопіль. Хлопці вагаються, кажуть, що на цей автобус вже, мабуть, не встигнемо, отож довелося таксі брати самому. Відтак вогні вечірньої Варшави, жодних “корків”, розраховуюся із таксистом, як і скрізь закордоном із звичайної приватбанківської зарплатної картки, і на автобув встигаю навіть із запасом. А коли вже рушаємо і водій підходить брати плату, про квиток і не йдеться, то залишається мені винен двадцятку. Каже, що не має “дрібних”, й так і не віддає. Що ж, потрохи звикаю до українських реалій. Дорога до Любліна суцільний ремон і реконструкція, кордон цього разу швидко, але перший же двоповерховий будинок в Раві-Руській, той, що першим потрапляє ввічі кожному — як удар нижче пояса. Якась безпросвітна занедбаність. І хоча далі Львів, і новобудови Тернополя дещо піднімають настрій, але той дім-привид ще й досі перед очима.