I хлопець знову заспівував, тихо, але гарно. Щось про молодече завзяття, Україну в серці, дівчину і калину, кров і любов... Це виходило у нього дуже натхненно, душевно й зворушливо.
– Я такої і не чув, – сказав старий, коли малий закінчив співати.
– Це ми в пластунах співали.
– Слухай, а може, ти б пішов ще трохи погрівся, поки є час? – повторив старий, потерши бороду, що під кінець чергування вже також починала братися інеєм.
– А мені не холодно, – шморгнув носом хлопець. – Слухай, а оцю знаєш: “В саду гуляла, квіти збирала...” – врешті-реш старий тихцем затягнув свою улюлену. Мабуть, у цьому нічному степу на околиці шахтарського містечка під насипом, що нависав над ними і переходив у міст над залізничними коліями, під вкритим густим інеєм тополями і одинокими зірками, що час від часу тьмяно просвічували крізь розриви в хмарах, йому, як і молодому, також потрібен був слухач, бо ж старі найбільше люблять, коли їх слухають молоді.
Хлопець майже весь час слухав мовчки і лише в кінці підхопив: “А я з сестрою всю ніч простою, не та розмова, що із тобою...” – А от ти звернув увагу, що наш прапор, коли тріпотить, то нагадує чиїсь кроки, наче хтось тупоче? – сказав старий, перекладаючи автомат з плеча на плече, коли закінчили спів.
– I ви помітили, і я помітив те саме, – начеб зрадів хлопець. – Це він каже, щоб ми не розслаблялися, – продовжив він.
