На війну

Коли він збирався на війну, нехай і ненадовго, мабуть, не в одного воно саме так і звучало “ненадовго”, то найважче — це розмови з рідними. Бо ж він доброволець і ніхто його не зобов’язував, хоча й не у добровольців, мабуть, також непросто. Хтось відтягує до останнього, хтось довго шукає слова, а дехто просто не признається, куди насправді їде. Можливо, саме так і найкраще для всіх... А ще він мимохіть ловив якісь символи, знаки, як-от ту худу з довгим носом жінку, схожу на смерть, що пройшла повз, чи номер мобіли командира, записаний пальцем на снігу на бульварі Шевченка, бо у той момент не знайшлося ручки. Стояв і вдивлявся у цифри, начеб вони могли сказати щось більше, ніж втомлений голос командира. Раптом пригадав, що від завтра сонце повертає на весну і, звісно, вважав це добрим знаком. І що добився свого лише з третьої спроби, і що відпустка припала вдало. Бо й мета благородна — замінити когось із хлопців, хто хоча б на свята — Новий рік і Різдво — зможе приїхати додому, а те, що на мізсвяття попадає і його власний День народження додавало ще більше драйву, втім він і так рідко його святкує. Найважче було за день-два до від’їзду, коли ще стільки всього треба встигнути, а найголовніше таки знайти слова, саме ті, які б заспокоїли і надихнули водночас. Та коли бачив очі дружини й сина, слів знову бракувало... Може, завтра, може, за день, чи вже перед самим від’їздом? Хоча й запасну версію давно приготував — перервана відпустка, термінове відрядження, а вже звідти вирішив по телефону сказати, чому на свята не вдома. Врешті так і поїхав.